Між двох орлів. Ярослава Дегтяренко

уряд, який ви, пам’ятаючи мою вірну службу Війську Запорозькому, надали мені. Проте гетьманом я більше бути не хочу, оскільки у грамотах, присланих царем Олексієм, ламаються усі наші вільності, закріплені в старій угоді, укладеній в Переяславі світлої пам’яті гетьманом Хмельницьким. А я в неволі бути не звик! Ліпше я за ласкою Божою буду простим козаком, проте вільним, як вітер! Ось вам булава та бунчук – нині оберіть собі в гетьмани когось іншого, більш гідного, ніж я.

      А далі Іван на знак своєї відставки незворушно поклав на землю свою шапку, а на неї – булаву, низенько вклонився всім присутнім та, скочивши на коня, був такий. Козаки, здивовані таким поворотом, мовчали. І в полі було так тихо, що якби не тупіт копит коня Виговського, то від цієї тиші дзвеніло б у вухах.

      З такого дива не звариш пива – віщає приказка. Проте пиво таки зварили. Піднялися дебати: що ж це таке діється на світі Божому і як же таке могло статися, що гетьман зрікся уряду?! Як же тепер жити без гетьмана? А головне: кого ж на уряд-то обирати? Здійнявся суцільний гул, у якому все чіткіше та голосніше лунали вигуки «Поверніть Виговського! Йому віддайте булаву! Нехай Виговський гетьманує!» Демко, який розсудливо мовчав і лише з цікавістю спостерігав, поглянув на Пушкаря – Мартин теж мовчав та хмурив сиві брови, скоса поглядаючи на булаву, що виблискувала дорогоцінним камінням на жовтневому сонці. І хлопець з подивом усвідомив, що його патрон не заперечує проти зречення Виговського. «Але чому ж Пушкар його не підтримує?» – подумав він, не розуміючи, що Мартин досадує з того, що жоден козак не викрикнув його ім’я. А коли до полтавців підійшов якийсь осавула та запитав, кого гетьманом обирати, то Пушкар крізь зуби процідив: «Виговського», – та, відвернувшись, швидко пішов з поля.

      Коли голоси злилися в одностайне «Виговського в гетьмани», генеральний суддя Богданович-Зарудний, прихопивши булаву, а з ним і деякі полковники та чернь поїхали слідом за Виговським і наздогнали його вже під Корсунем, де і вручили булаву, вимагаючи повернення на уряд.

      Іван булаву прийняв – його демарш вдався на славу. По-перше, на цю раду з’їхалися представники з усіх полків і навіть посли від Швеції, Криму та Туреччини, і те, що його повторно обрали гетьманом, красномовно висловлювало тверду волю всього козацтва. Тож зникають підстави сумніватися у законності його гетьманування. По-друге, через своїх соглядатаїв Виговський мав змогу дізнатися, кому ж його обрання припало не до душі або кого ще називали можливим гетьманом і хто з присутніх дійсно бачить у ньому свого ватажка, а отже, підтримає його.

      Повернувшись на раду, Іван передусім чемно подякував товариству за ласку та довіру, а товариство урочисто присягнуло, що до останнього свого подиху буде стояти за свого гетьмана та за свої вільності. А потім козацтво зайнялося насущними питаннями – зачитали угоду, укладену в Переяславі у 1654 році, схвалили її зміст та вирішили відправити до царя посольство, щоб повідомити про обрання Виговського