Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг

він. Голос його звучав, наче звіддалік, наче з якогось дуже доброго радіоприймача. – Схоже, що ти забула, бейб. Де ти їх ховаєш?

      – Дивись, я вже викидаю, – сказала вона й рушила до дверей у ванну. Там шпурнула недопалок – навіть звідси Тому було видно на фільтрі глибокі сліди від зубів – в унітаз. Фсссс. Вийшла і продовжила: – Томе, то був один старий друг. Один старий, старий друг. Я мушу…

      – Заткнутися, ось що ти мусиш! – закричав він на неї. – Просто заткнутися!

      Але того страху, який він хотів бачити – страху перед ним – не було на її обличчі. Страх там був, але він походив з телефону, а з такого джерела страх не мусив надходити до Беверлі. Виглядало мало не так, що вона не бачить ременя, не бачить його самого, і Том відчув цівку непевності. Чи сам він є тут? То було дурне питання, але чи є він тут?

      Це питання було таким жахливим і таким необорним, що на якусь мить він відчув реальну небезпеку цілком відкрутитися від власного кореня й просто полинути геть, наче якесь перекотиполе, гнане міцним вітром. Потім він себе опанував. Він тут, авжеж, і, як для однієї ночі, йому вже цілком вистачило цього психо-белькотіння. Він є тут, це він, Том Роган, Том їй-бо Роган, і якщо ця здуріла піхва не схаменеться в наступні секунд зо тридцять, то матиме такий вигляд, наче її виштовхнув з розгонистого товарного вагона якийсь підлий залізничний детектив.

      – Мушу завдати тобі хльости, – промовив він. – Шкода, але мушу, бейб.

      Так, цю суміш страху й агресивності він бачив і раніше. Зараз вона вперше спалахнула просто на нього.

      – Поклади цю штуку, – сказала вона. – Я мушу якомога швидше дістатися до «О’Хари»170.

      «Чи ти є тут, Томе? Чи ти тут?»

      Він відштовхнув цю думку геть. Пасмо шкіри, яке було колись ременем, повільно хиталося перед ним, наче маятник. Очі в нього блимнули, а потім знову міцно вчепилися їй в обличчя.

      – Послухай мене, Томе. У моєму рідному місті трапилася певна проблема. Дуже погана проблема. У мене був один друг у ті дні. Гадаю, він міг би бути моїм бойфрендом, якби ми тоді були достатньо дорослими для такого. Тоді він був усього лиш одинадцятирічним хлопчиком, і страшенно заїкуватим. Зараз він романіст. Ти навіть читав одну з його книжок, здається… чи не «Чорні пороги»?

      Вона шукала відгук на його обличчі, але його обличчя не подавало жодних знаків. Тільки пояс маятником хитався туди-сюди, туди-сюди. Том стояв з нахиленою головою, злегка розставивши свої кремезні ноги. Тоді вона нетерпляче провела долонею собі по волоссю – неуважно – так, ніби в неї є дуже багато речей, які слід обдумати, а ременя вона не бачить зовсім, і те саме облудне, жахливе запитання знову зринуло в Томовій голові: «Чи ти є тут? Чи ти в цьому впевнений?»

      – Ця книжка лежала в нас тут і там багато тижнів, але я ніколи не вбачала зв’язку. Можливо, й мусила б, але всі ми постаршали, і я навіть не думала про Деррі дуже, дуже довгий час. Коротко кажучи, у Білла був менший брат, Джордж, і Джордж загинув іще до того,

170

«O’Hare» – міжнародний аеропорт у Чикаго, названий на честь пілота винищувача Едварда О’Хари (1914—1943), першого повітряного аса морської авіації США (поширене ірландське прізвище O’Hare наспраді вимовляється О’Хер, але на наших теренах традиційно-цнотливо передається інакше).