Поїзд о 4.50 з Педдінгтона. Агата Кристи

мені нахилятися або ставати навколішки – а ти тільки подумай, що можна зробити, не нахиляючись і не опускаючись навколішки? Є, правда, старий Едвардс – але він такий упертий. І взагалі всі садівники, яких ми наймаємо лише тимчасово, набувають поганих звичок – тільки й знають, що пити чай, бити байдики, а справжньої роботи від них не дочекаєшся.

      – О, я це знаю, – сказала місіс Макґілікаді. – Мені, звичайно, ніхто не забороняв нахилятися, але справді, коли ти добре попоїси, а вже й так набрала тіла, – вона подивилася на свої розкішні форми, – то не встигнеш нахилитися, як з’являється печія.

      Запала мовчанка, а тоді місіс Макґілікаді зупинилася, твердо впершись ногами в землю, й обернулася до подруги.

      – Ну то що? – запитала вона.

      Це було лише кілька слів, які нічого не означали, але вони набули своєї повної значущості в тоні, яким місіс Макґілікаді їх промовила, і міс Марпл чудово зрозуміла, що вона хотіла ними сказати.

      – Я знаю, що нам треба зробити, – повідомила вона.

      Дві жінки подивились одна на одну.

      – Я думаю, – сказала міс Марпл, – нам треба піти до поліції й поговорити із сержантом Корнішем. Він розумний і терплячий, і я знаю його дуже добре, а він знає мене. Я переконана, він нас вислухає і передасть інформацію куди слід.

      Сказано – зроблено, і через три чверті години міс Марпл і місіс Макґілікаді розмовляли з чоловіком, що мав більш ніж тридцять, але менш ніж сорок років, зі свіжим кольором обличчя і який уважно вислухав усе, що вони йому розповіли.

      Френк Корніш прийняв міс Марпл вельми приязно й навіть зі щирою повагою. Він поставив стільці для обох дам і запитав:

      – То що ми можемо зробити для вас, міс Марпл?

      Міс Марпл відповіла:

      – Я хочу, щоб ви уважно вислухали історію, яку розповість вам моя подруга – місіс Макґілікаді.

      І сержант Корніш вислухав її історію. Коли вона закінчила свою розповідь, він мовчав хвилину або дві.

      Потім сказав:

      – Це якась неймовірна історія.

      Він устиг непомітно й пильно оглянути місіс Макґілікаді, поки вона розповідала її.

      Загалом вона справила на нього приємне враження. Розсудлива жінка, спроможна викласти свою історію ясно й чітко; не наділена надмірною уявою й не схильна до істеричності. Тим більше, що міс Марпл – так йому, принаймні, здалося – вірила в правдивість розповіді її подруги, а він усе знав про міс Марпл. Усі в Сент-Мері-Мід знали міс Марпл. Хоч вона й здавалася забудькуватою й легко бентежилася, проте розум був у неї гострий і проникливий.

      Він прокашлявся й заговорив.

      – Звичайно, – сказав він, – ви могли помилитися. Я не кажу, що ви справді помилилися, але помилитися могли. Люди іноді люблять пожартувати – і те, що ви бачили, могло не бути серйозним або фатальним.

      – Я бачила те, що бачила, – похмуро мовила місіс Макґілікаді.

      «І вона від цього не відступиться, – подумав Френк Корніш, – до того ж, імовірно це чи неймовірно, вона може мати