Поїзд о 4.50 з Педдінгтона. Агата Кристи

ів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот.

      Уперше Аґата Крісті спробувала себе в жанрі детективної літератури, коли працювала в шпиталі під час Першої світової війни. Саме тоді вона створила у своєму дебютному романі «Таємнича подія у Стайлзі» нині вже легендарний образ Еркюля Пуаро. У романі «Вбивство в церковному домі», опублікованому в 1930 р., письменниця відрекомендувала читачам іще одного популярного детектива – міс Джейн Марпл. Здобули популярність й інші її персонажі – подружжя борців зі злочинцями Томмі й Тапенс Бересфорди, приватний детектив Паркер Пайн і представники Скотленд-Ярду – старший офіцер поліції Бетл та інспектор Джеп.

      За мотивами багатьох романів та новел Аґати Крісті було створено п’єси, знято кінофільми й телесеріали. Вистава за «Пасткою на мишей» – найславетнішою п’єсою письменниці – уперше відбулася в 1952 р. і має найдовше сценічне життя з-поміж новітніх театральних постановок. До найвідоміших кінофільмів за мотивами творів Аґати Крісті належать «Вбивство в Східному експресі» (1974) і «Смерть на Нілі» (1978), у яких Еркюля Пуаро грають Алберт Фінні та Пітер Устинов відповідно. На телеекрані Еркюля Пуаро найуспішніше втілив Дейвід Суше, а міс Марпл – Джоун Гіксон, Джералдіна Мак-Івен і Джулія Маккензі.

      Аґата Крісті спочатку була одружена з Арчибалдом Крісті, а потім – з археологом сером Максом Молловеном, якого часто супроводжувала в різноманітних експедиціях, згодом описуючи побачені місцевості у своїх творах.

      У 1971 р. письменниця здобула один із найвищих титулів у Великій Британії – Дами Британської Імперії. Померла письменниця в 1976 р. у віці вісімдесяти п’яти років. Сто двадцятий рік від її народження врочисто відзначався в усьому світі 2010 року.

      Розділ перший

      Місіс Макґілікаді, важко відсапуючись, ішла по платформі, намагаючись не відстати від носія, якому довірила валізу. Місіс Макґілікаді була низенька й гладка, а носій – високий і ступав широкими кроками. До того ж місіс Макґілікаді несла чималу кількість пакунків – різдвяні подарунки, які накупила. Тому перегони були нерівними, і носій уже завернув за ріг платформи, тоді як місіс Макґілікаді досі пленталася по її прямій частині.

      На першій платформі людей було ще не так багато, бо потяг щойно відійшов, але на нічийній землі за нею натовп утворював справжню круговерть, поспішаючи в кількох напрямках водночас: у підземку та з підземки, до камер схову, чайних кімнат, довідкового бюро, до таблиць із розкладом потягів, які відбували й прибували, до зовнішнього світу.

      Місіс Макґілікаді та її пакунки штовхали в усі боки й з усіх боків, але нарешті вона дійшла до входу на третю платформу й поклала один пакунок собі під ноги, поки шукала в сумочці квиток, що надавав їй право пройти на платформу повз суворого залізничника в уніформі, який стояв на вході.

      У цю мить голос, хрипкий, але досконало поставлений, заговорив у неї над головою.

      – Потяг, який стоїть на третій платформі, – повідомив їй голос, – відбуває о четвертій годині п’ятдесят хвилин до станції Чедмаут із зупинками в Брекгемптоні, Мілчестері, Вейвертоні, Карвіл Джанкшені, Роксетері. Пасажирів, які їдуть до Брекгемптона й Мілчестера, просимо сідати в останній вагон. Пасажири до Вейнкея мають зробити пересадку в Роксетері.

      Пролунав клік, і голос замовк, а потім знову озвався, повідомивши, що на дев’яту платформу о четвертій годині тридцять п’ять хвилин прибуває потяг із Бірмінгема й Волвергемптона.

      Місіс Макґілікаді знайшла свій квиток і показала його. Залізничник на вході до платформи пробив його й пробурмотів:

      – Праворуч – у хвості потяга.

      Місіс Макґілікаді побралася сходами вгору на платформу й знайшла свого носія, що зі знудженим виглядом дивився в порожнечу, стоячи біля дверей вагона третього класу.

      – Ось ваш вагон, леді.

      – Я їду в першому класі, – повідомила його місіс Макґілікаді.

      – Ви мені цього не сказали, – пробурчав носій, зневажливо ковзнувши поглядом по її картатому, схожому на чоловіче твідовому пальті.

      Місіс Макґілікаді, яка йому це сказала, не стала, проте, сперечатися. Вона надто засапалася.

      Носій підняв валізу й поніс її до сусіднього вагона, де місіс Макґілікаді влаштувалася вельми зручно, сама-одна на весь вагон. Потяг о 4 : 50 не користувався особливою популярністю, пасажири першого класу віддавали перевагу або швидшому вранішньому експресові, або потягові, який відходив о 6 : 40, бо в ньому був вагон-ресторан. Місіс Макґілікаді подала носієві його чайові, які той прийняв із розчаруванням, явно вважаючи, що такі чайові мають давати пасажири третього класу, а не першого. Проте місіс Макґілікаді, хоч і готова витратити гроші на зручну поїздку після нічної подорожі з півночі та гарячкової біганини по крамницях протягом цілого дня, ніколи не була прихильницею екстравагантного роздавання чайових.

      Вона вмостилася на м’яких подушках і розгорнула журнал. Через п’ять хвилин паровоз засвистів, і потяг рушив. Журнал вислизнув із руки місіс Макґілікаді, її голова впала набік, і через три хвилини вона вже спала. Проспала вона тридцять