Поїзд о 4.50 з Педдінгтона. Агата Кристи

у неї знайшовся, заклеїла його й надписала адресу.

      Потяг повільно під’їхав до платформи, яка вирувала людьми. Усюдисущий металевий голос повідомив:

      – Потяг, який щойно прибув на першу платформу, відбуває о п’ятій годині тридцять вісім хвилин до Чедмаута із зупинками в Мілчестері, Вейвертоні, Роксетері. Пасажирів на Маркет-Бейзинґ просимо перейти на третю платформу, де стоїть їхній потяг. Потяг у першому глухому куті піде на Кербері з усіма зупинками.

      Місіс Макґілікаді окинула платформу тривожним поглядом. Так багато людей і так мало носіїв! Але ось один із них! Вона покликала його авторитетним голосом.

      – Носію! Будь ласка, негайно віднесіть це повідомлення до офісу начальника станції.

      Вона подала йому конверт, а з конвертом шилінг.

      Потім, зітхнувши, сіла й відхилилася назад. Тепер вона зробила все, що могла. На мить її думка затрималася на шилінгу… Вистачило б і шістьох пенсів…

      Її уява повернулася до сцени, свідком якої вона щойно була. Жахливо, справді жахливо… Вона була жінкою з міцними нервами, але тепер їй не вдавалося стримати тремтіння. Яка дивна, яка фантастична подія сталася з нею, Елспетою Макґілікаді! Якби фіранка на тому вікні не злетіла вгору… Але, звичайно, так вирішило Провидіння.

      Провидіння захотіло, щоб вона, Елспета Макґілікаді, стала свідком убивства. Вона похмуро стулила губи.

      Пролунали голоси, засвистіли свистки, загримали, зачиняючись, двері. Потяг о п’ятій годині тридцять вісім хвилин відійшов від станції Брекгемптон. Через годину й п’ять хвилин він зупинився в Мілчестері.

      Місіс Макґілікаді зібрала свої пакунки, узяла валізу й вийшла на перон. Вона подивилася в обидва боки платформи. В її голові промайнула та сама думка, що й раніше. Носіїв явно бракує. Ті, кого вона бачила, переносили мішки з поштою й розвантажували багаж. Певно, залізнична адміністрація вважала, що пасажири тепер самі мають носити свої валізи. Але ж вона не могла нести свою валізу, і парасольку, й усі пакунки. Доведеться їй зачекати. Зрештою вона все ж таки знайшла носія.

      – Таксі?

      – Мене тут зустрінуть, я сподіваюся.

      За межами станції Мілчестер до них підійшов водій таксі, який дивився на потік пасажирів, що виходили в місто. Він запитав м’якою місцевою говіркою:

      – Ви місіс Макґілікаді? До Сент-Мері-Мід?

      Місіс Макґілікаді підтвердила, що це справді вона. Носій одержав свої чайові, не надто щедрі, але цілком прийнятні. Автомобіль із місіс Макґілікаді, її валізою та пакунками від’їхав у ніч. Він мав проїхати дев’ять миль. Місіс Макґілікаді сиділа в машині випростана й ніяк не могла розслабитися. Її почуття вимагали, щоб вона поділилася ними з кимось. Нарешті таксі заїхало до села, звернуло в знайому вулицю й зупинилося біля пункту свого призначення. Місіс Макґілікаді вийшла з машини й рушила доріжкою, яка була вистелена цеглою, до дверей. Водій заніс її валізу й пакунки у двері, коли їх відчинила вже немолода служниця. Місіс Макґілікаді перетнула