Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія. Джек Кэнфилд

власник «БМВ», діставши від тої квитанцію на оплату. Лі попрямував до неї, і операторська група поспішила за ним.

      – Гадаю, вам саме потрібні обійми. Я суддя-обіймальник і можу поділитися ними з вами.

      Жінка погодилася.

      Тоді телекоментатор вигадав для Лі останнє випробування:

      – О, під’їжджає автобус. Водії автобусів у Сан-Франциско – найсуворіші люди в усьому місті. Погляньмо, чи зможете ви обійняти одного з них.

      Чоловік прийняв цей виклик.

      Тільки-но автобус під’їхав до зупинки, Лі сказав водієві:

      – Привіт, я Лі Шапіро, суддя-обіймальник. Гадаю, ваша робота чи не найнапруженіша у світі. А я сьогодні роздаю обійми, щоб хоч якось полегшити іншим тягар. Ви не проти, якщо я вас обійму?

      Водій автобуса, що був справжнім велетнем, устав з місця, ступив крок назустріч і промовив:

      – А чом би й ні?

      Лі обійняв його, вручив сердечко і, коли автобус рушив, помахав рукою на прощання. Операторській групі заціпило язики. Кінець кінцем, телекоментатор сказав:

      – Мушу визнати, я дуже вражений.

      Одного дня Ненсі Джонсон, подруга Лі, з’явилася в нього на порозі. Ненсі – професійна клоунеса, тож мала при собі свій костюм, грим та інше причандалля.

      – Лі, прихопи кілька наборів для обіймів. Навідаймося до притулку для людей з фізичними вадами.

      Коли вони приїхали туди, то почали роздавати надувні капелюхи, сердечка й обійми. Лі відчував дискомфорт. Він зроду ще не обіймав смертельно хворих, паралізованих чи розумово відсталих. Це було непросто. Але потроху йому ставало легше, а навколо них з Ненсі збиралися лікарі, медсестри й санітари, які ходили за ними від палати до палати.

      Минуло кілька годин, і вони зайшли в останню палату. У ній лежали тридцять чотири найтрудніші пацієнти, яких Лі коли-небудь доводилося бачити в житті. Там панувала гнітюча атмосфера, і в Лі краялося серце. Але вони з Ненсі були віддані своїй справі – ширити любов і змінювати світ на краще, тож узялися обходити палату в супроводі медпрацівників, кожен з яких уже мав на комірці сердечко, а на голові – надувного капелюха.

      Нарешті Лі добрався до останнього пацієнта Леонарда. На ньому був великий білий нагрудник, куди стікала слина. Лі побачив, як слина котилася з рота хворого, і сказав:

      – Ходімо, Ненсі, ми нічим не зможемо зарадити цьому чоловікові.

      – Ну ж бо, Лі, – обурилася вона. – Він такий самий, як усі ми, чи не так?

      Сказавши це, вона начепила Леонардові на голову надувний капелюх. Лі вийняв маленьке червоне серце і приклеїв до нагрудника хворого. А тоді, глибоко вдихнувши, нахилився й обійняв пацієнта.

      Раптом Леонард почав голосно вищати. Інші пацієнти в палаті підтримали його стуком. Лі обернувся до медперсоналу, чекаючи на пояснення, але побачив, що лікарі, медсестри й санітари стоять, мало не плачучи.

      – У чім річ? – запитав Лі головну медсестру.

      Він ніколи не забуде її відповіді:

      – Леонард усміхнувся вперше за двадцять три роки.

      Часом