Курячий бульйон для душі. 101 найкраща історія. Джек Кэнфилд

У такому разі всі три підходи об’єдналися б в один шлях. Проте досягти своєї мети цілком вдалося б і за допомогою лише одного підходу. Можна провести своє життя за читанням священних книг, у роздумах і наукових дискусіях – піти шляхом ґ’яни. Або, присвятивши час медитації, поспів’ю чи ритуалам у храмах, обрати шлях бгакті. Або, зайнявшись соціальною роботою, очистившись розумово та фізично і щодня виконуючи волю Божу, ступити на шлях карми. Але навіть у найтрадиційніших частинах Індії про ці шляхи забули, перейнявши сучасний стиль життя, в якому навчання й робота не мають майже нічого спільного з духовними починаннями.

      Що це означає для людини з Заходу, яка ніколи не стикалася з садганою? Я вважаю, що йти духовним шляхом – це природне й могутнє прагнення, якому підпорядковується життя людини незалежно від її культури. Шлях – просто спосіб відкритися духові, Богу, любові. Ми всі плекаємо такі цілі, одначе наша культура не дала нам певного, конкретного способу їх досягти. До того ж ніколи ще шукачі не стикалися з такою неорганізованою й хаотичною системою духовності.

      Нам залишилися самі стосунки. Прагнення кохати й бути коханим надто сильне, його годі знищити, тож, на щастя, існує духовний шлях, в основі якого лежить це безмежне бажання. Вислів «шлях до любові» – не просто метафора; у різних подобах він з’являвся знов і знов протягом усієї духовної історії. Найдавніший його варіант – бгакті, або релігійна традиція часів ведичної Індії, відповідно до якої всі форми любові служать пошукам Бога. Суфії в ісламі мають свою релігійну практику. Румі, якого я так часто цитую, був не тільки поетом, а й великим учителем на цьому шляху. Для нього Бог – найпрекрасніший і найбажаніший коханець, чий дотик він відчував на своїй шкірі:

      «Коли холодно і дощі,

      Ти навіть прекрасніший.

      А сніг наближає мене

      Просто до Твоїх губ.

      Велика таємниця, яка ще не народилася,

      Ти – це свіжість, і я тепер з Тобою».

      Христос своїм величним ученням запропонував інший варіант шляху: «Люби свого ближнього, як самого себе». Ісус завжди говорив про Господа як про люблячого батька. Тобто християнський різновид шляху – це також стосунки, але не так між коханцями, як між батьком і дитиною або між пастирем та його паствою (утім, не слід забувати про образ Ісуса-нареченого, за наречену якому – душа вірянина).

      Тож проблема не в браку традиції. Можна сказати, що в більшості релігій завжди було вчення про любов, але воно зблякло, обернулося з практичної реальності на ідеал. Одначе серед усього безладдя та руїн традиційних учень досі живе іскра любові, яка зводить двох людей, і це також може стати початком шляху.

      Подібно до маленької іскри вогню, здатної запалити ліс, іскра кохання – усе, що треба для того, щоб відчути любов у її повній силі та красі, у всіх її проявах: і земних, і божественних. Любов – це дух, а всі прояви любові (хоч якими б незначними вони здавалися) – запрошення піти в космічний танець. За кожною історією кохання стоїть