Сицилієць. Маріо П’юзо

одужає від своєї рани, то подбає про справедливість. Ніколи більше він не буде безсилим хлопчиком, що віддається на милість долі. Він озброїться духовно й фізично. Турі був певен в одному: він ніколи більше не стоятиме перед світом безпорадно, як стояв перед Ґвідо Кінтаною та поліцаєм, який підстрелив його. Того юнака, яким був Турі Ґільяно, більше немає.

      У кінці місяця лікар порадив йому відпочити ще чотири тижні, удаючись до невеликих фізичних навантажень, тож Ґільяно вдягав вбрання ченця й гуляв територією монастиря. Абат полюбив юнака й часто складав йому компанію, розповідаючи про те, як замолоду подорожував до далеких країв. Прихильності абата сприяло й те, що Гектор Адоніс пожертвував йому чималу суму грошей на молитви за бідних, та й сам дон Кроче радив абатові поцікавитися юнаком.

      Ґільяно ж був вражений тим, як жили ченці. У сільській місцевості, де люди мало не голодували, де робітники працювали в поті чола за п’ятдесят центів на день, ченці святого Франциска жили по-королівськи. Монастир насправді був велетенським, заможним маєтком.

      У них був сад лимонів, гайок кремезних олив, не молодших за Христа. Невелика плантація бамбука, бійня, на яку вони зганяли стада своїх овець і поросят. Вільно паслися кури та індички – цілими зграями. Монахи щодня їли м’ясо зі спагеті, пили домашнє вино з власних підвалів та вимінювали на чорному ринку тютюн, бо курили, як демони.

      Але й працювали вони тяжко. Удень гарували босоніж, підібгавши ряси до колін, і піт рясно лився з чіл. Щоб захистити від сонця голови з тонзурами, вони надягали чорні й коричневі американські капелюхи дивної форми, що їх абат обміняв на бочку вина в якогось офіцера, який займався постачанням війська. Ченці носили ці капелюхи по-різному: хтось по-гангстерськи загинав криси вниз, інші, навпаки, закручували догори так, щоб утворилися жолобки, де можна було тримати сигарети. Манфреді зрештою зненавидів ці капелюхи й заборонив носити, крім як під час роботи в полі.

      У наступні чотири тижні Ґільяно став таким же ченцем. На превеликий подив абата, він тяжко працював у полях і допомагав старим ченцям носити важкі кошики з фруктами та оливками до комори, де вони зберігалися. Ґільяно почувався дедалі краще й діставав від роботи задоволення, тішився можливістю показати свою силу. Його кошики наповнювалися з гіркою, але коліна в ньогоніколи не тремтіли. Абат пишався ним, казав, що Турі може лишатися в монастирі скільки захоче, бо має всі якості істинно Божої людини.

      У ті чотири тижні Турі Ґільяно був щасливий. Зрештою, фізично він повернувся з мерців, а в його голові плекалися мрії та дива. Йому подобалося товариство старого абата, який повністю довіряв йому, відкривши деякі таємниці монастиря. Старий вихвалявся, що все, що виробляє монастир, продається безпосередньо на чорному ринку, не проходячи урядові склади. Окрім вина: його поглинають самі ченці. Ночами тут чимало пиячать і грають в азартні ігри, навіть жінок сюди приводять, але абат заплющує на це очі.

      – Часи важкі, – казав він Ґільяно. – Обіцяна небесна