Одного разу на Різдво. Джозі Сільвер

і, чесно кажучи, левову частку здивованих поглядів уже отримали. Нічого дивного. У потязі ми сьогодні єдині леді в рожевому, і в нас, поза сумнівом, найдивовижніші зачіски та макіяж. Сара розмахує високим кінським хвостом, здається, що він гойдається в різні боки окремо від її голови, а на моєму ми накрутили такі кучерики, що сама Олівія Ньютон-Джон від заздрощів скисла б. Сара продумала все: жувальну гумку, тоненькі чорні шалики, рифлені білі пластикові пришпильки, що стирчать у нашому волоссі, маленькі бляшані фляжки з джином, щоб пити в потязі для відповідного настрою, куди б ми не їхали.

      – Назвемося вигаданими іменами?

      Сара ставиться до питання з усією серйозністю:

      – Ти хто будеш?

      – Хм-м-м, влипла. Гадаю, має бути якийсь кіч, щось із Америки п’ятдесятих, як, наприклад… Лула-Мей?

      Вона задумливо дивиться.

      – Мені подобається твоя ідея. Якщо ти Лула-Мей, я мушу бути Сара-Белль.

      – Дуже приємно з вами познайомитися.

      – Приємно познайомитися з тобою, Луло-Мей.

      Ми граційно нахиляємо голови, цокаємося фляжками та робимо по ковтку джину, щоб закріпити нову дружбу.

      – Може, ти мені таки скажеш, куди ми їдемо?

      – Просто довіряй мені, маленька леді. Тобі сподобається. Вона намагається розтягувати слова зі справжнім південним акцентом.

      – Ти вже говориш більше як Джон Вейн, ніж як Сара-Белль, – сміюсь я. – Гадаю, я могла б у тебе закохатися.

      Сара засуває порожні бляшанки в кишеньки на сидіннях перед нами.

      – Це моя сексуальна енергія. Не можу її приховати.

      Вона здіймає погляд, коли електронний голос повідомляє, що ми наближаємося до Барнса.

      – Ходімо. Наша зупинка.

      Щойно виходимо зі станції, я помічаю, що ми не єдині, хто тут бере участь у рімейку «Бріоліна». Пишні сукенки та піжонські костюми змішані зі звичайним убранням місцевих мешканців, що вештаються магазинами гарного суботнього дня, а спалахи рожевого атласу то тут то там підказують мені, що леді в рожевому тут буде ціла банда.

      – Саро!

      Голос Джека. Серце моє підстрибує. Останнім часом я намагалася, як могла, уникати дозвілля в компанії з ним та Сарою, на щастя, вони обоє були такі зайняті роботою, що, напевно, лише раділи можливості проводити вечори удвох, без третього зайвого. А я, здається, справді починаю менше згадувати про нього. Напевно, даються взнаки мої зусилля контролювати думки.

      Потім я помічаю, з ким прийшов Джек. Біллі, один із наших друзів, ми з ним зустрічалися кілька разів на різних вечірках. Боже милий, будь ласка, нехай це не буде підстановочним побаченням. Хлопці підходять до нас, усмішки дещо занепокоєні, а ми захоплено ахаємо від їхніх чорних штанів-дудочок і чорних футболок в обтяжку. Вони закачали рукави аж до плечей, щоб продемонструвати біцепси, і, дивлячись на їхні чуби, я собі думаю, що в тюбику залишилося не так уже й багато гелю для укладки.

      Куди б ми не йшли, виявлялося, що йдемо вчотирьох. Я зовсім не проти, просто цього не чекала, а із Сарою в мене сьогодні був найкращий ранок за всі часи.

      – Ну, просто як на випускний бал зібралися, – сміється Сара та цілує