Темні уми. Александра Бракен

Я переконаний, що ти вже зрозуміла, що мене звати Лаям, а милу панночку за тобою – Сюзуме.

      Сюзуме сором’язливо усміхнулась. Я повернулася і спрямувала погляд на іншого хлопчика.

      – Гадаю, що насправді тебе зовуть не Чабсом?

      – Ні, – шморгнув він носом, – це Лаям так прозвав мене в таборі.

      – Він тоді на вигляд був як добряче відгодований підсвинок. – На обличчі Лаяма промайнула усмішка. – Але виявляється, що робота у полі і строга дієта краща за свинотабір. Зу зі мною в цьому згодна.

      Але Зу не звертала уваги на жодного з нас. Насунувши каптур на самі очі, розвернувшись на сидінні так, щоби мати змогу щось бачити, вона дивилася у заднє вікно. Її губи були розтулені, але спромогтися хоча б на слово вона не могла. Її округле личко зблідло.

      – Зу? – спитав Лаям. – Щось не так?

      Їй нічого не було потрібно показувати. Навіть якби ми не помітили темно-коричневий позашляховик, що наздоганяв нас, неможливо було не зауважити кулю, яка, вціливши у заднє вікно, пробила його.

      9

      Одна куля пролетіла по центру мінівена і вийшла крізь вітрове скло. На мить ми завмерли, витріщаючись на отвір і павутиння тріщин, що розійшися довкола.

      – От ч…! – Лаям погнав машину вперед, рвучко натискаючи на педаль газу. Ми наче й забули, що знаходимось у «Доджі-каравані», а не у «БМВ», бо на розгін до шістдесяти йому знадобилося, як нам здалось, хвилин із тридцять. Тіло Чорної Бетті затрусилось, і причина полягала не лише в дорожних вибоїнах і тріщинах.

      Я розвернулась, видивляючись позашляховик Роба, але за нами мчала яскраво-червона вантажівка-пікап, і чоловік, котрий висунувся з пасажирського вікна вантажівки з гвинтівкою в руках, був не Робом.

      – Я ж казав тобі! – закричав Чабс. – Я ж казав, що це – розшуковці!

      – Так, ти мав рацію, – прокричав Лаям у відповідь. – Та, може, спробуєш теж чимось прислужитися?

      Він крутнув кермо ліворуч, саме у мить, коли чоловік ще раз вистрілив. Мабуть, куля пролетіла занадто далеко, бо в машину так і не поцілила, принаймні я цього не бачила. Чоловік знову вистрелив, і тій кулі поталанило набагато більше: вона влетіла Чорній Бетті в бампер.

      Відчуття було таке, наче хтось поцілив у її бік цеглиною. Ми затамували подих. Чабс, котрий сидів справа, застогнав і перехрестився.

      Зу скрутилась на сидінні, підібгавши коліна під груди. Каптур цілком прикрив її обличчя, але неможливо було не помітити, як вона тремтить. Я поклала їй руку на спину, щоби вона, бува, не випросталась.

      За нашими спинами ще раз бахнуло, але цього разу стріляли з пістолета.

      – Що за… – Лаям наважився озирнутись через плече. – Вони це серйозно, га?

      У мене серце наче закам’яніло. Червона вантажівка, трясучись, наближалась, і тоді я побачила водія – темноволосу жінку в окулярах, – котра викручувала кермо вбік, щоби уникнути зіткнення із позашляховиком, що націлився просто на неї. Мені не треба було навіть бачити водія, щоби збагнути, кому та машина належить: Кейт і Робу. Але хто ж тоді в пікапі?

      – Це вона! – репетував Чабс. – Я ж казав! Вона знайшла нас!

      – А