Темні уми. Александра Бракен

зеленого газону. Я розкрила руки, щоби впіймати її, але дівчатко вчасно підвелося.

      Я вже була за два кроки від неї й ось-ось вхопила би її ззаду за сорочку, коли вона раптом додала ходу й прошмигнула за невисокі порості, що відмежовували парковку від чогось схожого на дорогу.

      – Я… я просто хочу поговорити з тобою! – гукнула я. – Будь ласка!

      Мабуть, слід було сказати: «я не скривджу тебе», чи «я не ССПівець», чи щось подібне, що підказало би їй, що ми обоє одного поля ягоди. Але мені в грудях аж пекло, легені, здавалося, от-от розірвуться, ребра боліли. Тривожна кнопка підскочила угору, вдаривши мене по підборіддю і плечах. Я так рвучко її смикнула, що замок на ланцюжкові розірвався.

      Дівчинка перескочила через стовбур впалого дерева, а тоді її кросівки зачмакотіли по падалиці. Мої чавкнули не набагато тихіше, але голос Мартіна перекрив нас обох.

      – Рубі!

      У мене настільки захолола кров, що здавалося, що вона ось-ось перестане бігти в жилах. Я ніколи не любила озиратись, але тут озирнулась – радше інстинктивно, аніж з переляку. Я не помітила, що мої ноги вже не біжать, аж поки за деревами не замаячіла округла постать Мартіна. Він був достатньо близько, аби я роздивилась його розпашіле обличчя, але мене він не помітив. Поки що.

      – Рубі!

      Кинувшись знову бігти, я не сподівалась нічого побачити перед собою, окрім дерев та повітря, але вона була там, недалеко від мене. Дівчинка стояла за деревом, не ховаючись, але й не виходячи до мене вперед. Вона міцно стиснула губи, що перетворились у тоненьку лінію, а очі металися поміж мною та місцем, звідки долинав голос Мартіна. Коли я рушила в її бік, вона так стрімко кинулась навтьоки, що, здалося, обома ногами підстрибнула з падалиці. Злякалась, як кроленя.

      – Та годі! – мовила я, важко дихаючи і розмахуючи руками. – Я тільки хотіла…

      Проминувши дерева, ми опинилися на безлюдній ділянці дороги. На одному з її глухих завулків виднівся рядочок занедбаних будиночків – із забитими дошками вікнами, що темніли, немов порожні очниці. Я була переконана, що вона біжить до одного з найближчих будиночків, біля якого сіріла якась загорожа і зеленіли двері, але вона, різко повернувши праворуч, помчала до припаркованого на узбіччі дороги мінівена.

      Машина ремонту не підлягала, і то йшлося не лише про бампер, а й про бічні двері і верх. А про прострелені та розтріскані фари, та чорну фарбу, що клаптями звисала звідусюди, годі й казати. Найприємнішим у цьому авто здавався логотип, що його хтось вималював прописними, витіюватими літерами на розсувних дверях: «ПРИБИРАННЯ БЕТТІ ДЖЕЙН».

      Утім, це таки була машина. Чим не вихід?! Я не думала зараз про логістику – себто про принаймні дві речі, чи є в ньому пальне і чи взагалі заведеться двигун. Мабуть, щойно я побачила цю машину, у мого серця виросло двоє білих пухнастих крильцят, і ніщо ті крильцята не підстрелить.

      Дівчинка бігла настільки стрімко, що коли врізалась у бічні двері машини, її аж відкинуло вбік. Вона тяжко вдарилась об землю, але попри