Темні уми. Александра Бракен

а ти залишив їх біля чиєїсь поштової скриньки. Поштової скриньки!

      – Чабсе, – простогнав Лаям, – я тебе благаю!

      Чабс? Мабуть, то жарт такий. Малий був самі шкура та кості і карпа аж ніяк не нагадував. Все у ньому, від носа до пальців, було довге та вузьке.

      Він здивовано глянув на Лаяма. Не знаю, що вразило мене більше: те, що вони сперечалися через кошенят, чи те, що геть забули про мою присутність.

      – Даруйте! – озвалась я, ляснувши долонею по вікні. – Чи не могли би ви відімкнути двері?

      Вони на якийсь час припнули язики.

      А коли Лаям нарешті повернувся до мене, вираз у нього разюче різнився від попереднього. Серйозний, але невдоволення чи підозріливості в ньому не було. Мабуть, на відміну від мого, якби ми помінялись місцями.

      – Це тебе вони шукали? – запитав він. – Рут?

      – Рубі, – виправив Чабс.

      Лаям махнув рукою.

      – Гаразд. Рубі.

      – Просто відчиніть двері, прошу! – Я знову смикнула за ручку. – Я помилилася. Це була помилка! Я поводилась егоїстично, я це розумію, тому випустіть мене, поки вони нас не наздогнали.

      – Поки нас не наздогнали? Розшуковці? – спитав Лаям. Він пильніше глянув на моє охляле обличчя, на зелену, наче ліс, уніформу та заболочені черевики. Не оминув навіть Псі-номерка, написаного маркером на парусиновому передку моїх черевиків. – У його очах зблиснув жах. – То ти щойно з табору?

      Я відчула на собі погляд темних очей Сюзуме – Зу, – але продовжувала дивитися на Лаяма, а відтак кивнула.

      – Мене витягнула Дитяча Ліга.

      – І ти від них втекла? – наполегливо розпитував Лаям. Він озирнувся на Зу, щоби та підтвердила. Зу кивнула.

      – При чому тут це? – встряв Чабс. – Ти ж чув її, тому відчини дідькові двері! Нам і без неї вистачає ССПівців і розшуковців за нашими головами, а тут замішана ще й Ліга. Вони, мабуть, вважають, що це ми її підібрали, а якщо оголосять, що десь по дорогах у побитому чорному мінівені валандаються фріки… – Договорити він не зміг.

      – Агов, – мовив Лаям, піднімаючи палець, – не кажи такого про Чорну Бетті.

      – О, даруйте, що образив ваші почуття до двадцятирічного мінівена.

      – Він має рацію, – мовила я. – Пробачте, будь ласка… Я не хочу, щоби ви мали ще якісь проблеми.

      – Ти хочеш до них повернутися? – Лаям знову дивився просто на мене, і його витягнуті в одну лінію губи виглядали похмуро. – Послухай-но, Зелена, це, звісно, не моя справа, але маєш знати, що хай якими брехнями тебе би годували, все це, найпевніше, є неправдою. Це не товариство ангелів. У них свої цілі, тож якщо вони витягли тебе з табору, отже, мають щодо тебе план.

      Я похитала головою.

      – Ти гадаєш, що я цього не знаю?

      – Добре, – відповів він спокійно. – То чому ти так поспішаєш повернутися?

      У його питанні не вчувалося ні докору, ні осуду, то чому ж я досі почуваюся ідіоткою? Щось запекло і задряпало у мене в горлі, поки не подалося догори, сховавшись за очима. О Боже, хлопець дивився на мене з таким співчуттям і жалем, як