«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских

носія традиції, у його побут та повсякдення, у систему ритуалів, вірувань, норм та заборон, яка обрамляє життя. Саме тому я вважаю за доцільне розглядати нижчу міфологію комплексно, як одну зі складових тієї частини людського досвіду, яку можна визначити як «релігійність, що переживається».

***

      Підсумовуючи цей доволі строкатий за змістом розділ, наголошу на важливості розуміння того, що не існує жодного достатньо повного і, головне, «нашого внутрішнього» джерела, яке б представляло саму дохристиянську традицію і яке можна було б визнати цілком надійним та адекватним відтворюваному змісту. Деякі літописи збереглися лише в одному списку, а деякі мають десяток копій. Помилкою було б думати, що давньоруські літописи та хроніки відображають власне актуальний фольклор чи міфологію того часу, коли вони писалися, або попередніх епох. Перші хроністи були книжниками й наслідували візантійську книжну традицію – вони конструювали історичну концепцію, створюючи власний фольклор, актуальний на той період розвитку середньовічної держави. Поступово окремі записи хронік, сказання, повчання, тексти інших жанрів об’єднувались у великі літописні зводи. Вони мали різних авторів, були неоднаковими за стилем викладу й характером інформації, але завжди несли на собі відбиток поглядів їхніх укладачів. Останні не тільки редагували своїх попередників, а й доповнювали існуючі зразки новими фактами, скорочували або вилучали певну інформацію, осучаснювали виклад згідно з нагальними «замовленнями» середньовічної князівської влади. Важливо також усвідомлювати очевидне: давньоруська книжність, навіть у її апокрифічних варіантах, була, безумовно, християнською (християнство у його візантійському, східному вигляді). Практично жодних «слідів» та «реліктів» дохристиянських вірувань, які б підтверджувались археологічними джерелами, ця книжність не зберегла.

      Нині в суспільстві, що переживає черговий виток «архаїчного синдрому» та поглиблення комплексу віктимності цілої нації під тиском несприятливих політико-економічних обставин і трагедії війни, є потреба бачити «живучість язичництва», «прадавні звичаї та традиції» у сьогоденні, упевнюючись в унікальності національної культури, однак надмірно романтизуючи її. Утім, із перспективи історика та антрополога все це виглядає доволі прозаїчно й утилітарно. Адже базові принципи історичного дослідження – це прискіплива та ретельна оцінка джерела, визначення вагомості згідно з його цінністю для аналізу та пояснення подій і явищ. Наголошу також на тому, що для професійного історика чи антрополога не існує кліше «прямої мови минулого», оскільки він знає, що будь-який текст – це певна трансляція, багатошарова й строката «упаковка» низки контекстів і смислів, до якої належить мати відповідну дослідницьку дистанцію.

      Міфологічні вірування та уявлення, зафіксовані дослідниками в XIX – на початку XX ст., були вже продуктом глибоко пізньосередньовічної