Стара холера. Володимир Лис

сусідніх сіл – Кутівців і Терешок. Бо там були тико початкові школи. Їхній клас розділили на два – п’ятий «А» і п’ятий «Б».

      Він потрапив до «Б»-класу, і з них дражнилися – «бекали», а вони відплачували «паралельникам» – «аками» або «гаками».

      Серед трьох дівчат-«бекалок» із Терешок була і вона – Катя. Катруся, Катеринка, Катюня, Котюня, а ще – Котенятко. Так йому чомусь найбільше подобалося, так називав подумки, хоч була Катруся-Котенятко статною, високою, на півголови, а може, й на цілу голову вища за нього – недомірка Адама. Дамчика. Коли він уже оселився в цій хатині й завів собі кішку, то навіть коли та стала дорослою, великою кошицею, все одно називав її Котенятком. І жінка – Катруся, Катеринка, Котюня, Котенятко – сміялася:

      – Яка ж вона котенятко?

      – Котенятко і є, – уперто одказував Адам.

      – Та ж стара вже котяра, а ти – Котенятко… Назвав би вже ліпше Мурка. Або Сірячок. Або Білолапка. А то – Котенятко.

      – Котенятко, – ніжно вимовив Адам.

      – Дивний ти, – казала Катя-Котенятко.

      Тоді ж, у п’ятому класі, найбільшим щастям для нього було, коли його Котенятко повертало голову – сиділа на три парти попереду – і, угледівши Адамів захоплено-закоханий погляд, глузливо всміхалась або показувала язика.

      Мала довгу – довжелезну, нижче пояса – косу. За яку любили смикати хлопці. Катя-Котенятко сердилася, била по руках, а іноді заливисто сміялася й показувала язика. Язичок у неї був великим, гострим на слівце і теж найкращим, найліпшішим, як і все в неї. За косу Адам смикати не смів, але норовив тернутися об ту диво-косу, а кілька разів крадькома погладив.

      Через пару днів навчання він сказав до Котенятка:

      – Давай, піднесу портфеля.

      Катя глянула на нього своїми очищами з паволокою:

      – Бери, як хочеш.

      То було велике, незміряне ніким щастя – нести її портфелика цілих два кілометри, до повороту на Терешки. Адам ніс би й далі, та вона не давала:

      – Хватить, а то ще скажуть, що я собі кавалєра найшла.

      І сміялася. Йому здавалося, що той сміх ще довго котився за нею різнокольоровими горошинами по дорозі, доки Котенятко не зникало разом з іншими дівчатами й хлопцями, котрі теж підсміювалися з Адама, за ще одним поворотом на терешківській дорозі.

      Таке зриме, всеохопне його щастя тривало недовго, бо знайшлися інші бажаючі нести Котеняткового портфеля. Один з них, Вітька Бурець з шостого «А» класу, наказав Адамові коротко: «Брись!», геть як до кота, і ще й дав болючого щигля. І Адам відступив. Завше звик відступати.

      Йому лишилося те, що було його, Адамове, те, чого ніхто не міг забрати. Ніхто не міг забрати його милування Котенятковим обличчям, поставою, косою. Не міг забрати таємного вдихання неповторних запахів її коси, доторків крадькома до диво-косиці. Насолоди від її голосу – переливчастого, часом воркітливого, що розпадався на десятки барв і сотні скалок. Зазирання крадькома в очі – світло-сірі, трохи зеленкуваті.

      А ще була особлива радість. Катя мала коротке прізвище – Без23. І в травні, коли справжній квітучий без наповнював сільські вулиці своїм

23

Бузок (діал.).