Стара холера. Володимир Лис

Ніби вона чекала цих слів…

      – Це ви мене питаєте?

      – Вас… Не дивіться так насмішкувато…

      – А як дивитися?

      Він не відповів. Зате спитав:

      – Які ви квіти любите?

      – Не треба, – сказала Ліза. – Я все одно не візьму.

      – У вас хтось є?

      – Це вас не стосується.

      До крамниці зайшли дві жінки, і то був порятунок. Але тільки на кілька хвилин. Бо Лізу вже не можна було порятувати. Так само і цього хлопця, котрого, як виявилося, звали старим і вкрай банальним (так сказала собі Ліза) ім’ям: Степан. З того дня все й почалося.

      У ньому дивно поєднувалися знання літератури, те, як розбирався в політиці (так принаймні вважала Ліза), простота і гумор, сором’язливість із хвальковитістю, над якою Ліза підсміювалася! Він же не сердився і взагалі дозволяв із себе кепкувати. Іноді Степан і собі підсміювався з Лізи, але робив це якось так, що їй самій ставало смішно. Просто смішно, а не образливо.

      Степан (її Степанко, казала подумки Ліза) у Києві закінчив педагогічний коледж, працював учителем початкових, чи, як тепер ще казали, молодших, класів у селі під Києвом. Ну, там легше живеться, казав. Кімнатку мав у бабці Марини, в якої є коза і молоко. А то розкіш – козяче молоко. Заочно навчався на філфаці столичного університету. На запитання, чому обрав таку дивну, як для чоловіка, професію, сказав із роззброювальною усмішкою:

      – А я страшно учнів боюся. Вони б мене заклювали. А тут собі почуваєшся командиром. Часом і крикнути можна.

      – Ти – крикнути? Не сміши, – сказала Ліза. – Та ти й мухи не образиш.

      – А давай спіймаємо муху, і побачиш, – серйозно сказав Степанко.

      – І що б ти зробив тій мусі?

      – Крила пообривав би. Я, щоб ти знала, мушиний садист.

      «Мушиний садист» дедалі більше подобався Лізі. Подобалося ходити з ним на каву і просто бродити Києвом. Розмовляти про геть усе на світі: про серйозне, ту ж літературу, і ні про що. Сваритися і миритися. Подобалося навіть те, як він приходив і ставав на другому боці вулиці. Ліза сердилася за ці його стовбичення, а він відповідав:

      – А я, може, рахую твоїх колишніх коханців.

      – Нащо ж їм приходити до мене?

      – А щоб проливати сльози, що втратили таку дівчину.

      – Зайшов би ліпше до крамниці… І взагалі, що за манера – стояти годинами на вулиці…

      – А в мене відпустка. Канікули… Хоча ти маєш рацію – я марную час.

      За два дні по тому прийшов уже якраз до закінчення її робочого часу. І хоч намагався жартувати, Ліза побачила – Степан дуже стомлений. Уже дорогою до зупинки допиталася. Він брехати не вмів, тож виявилося: влаштувався на їхньому ринку вантажником. І півдня носив мішки.

      – З чим?

      – З чимось. Не знаю.

      Ліза змусила признатися – з цементом.

      Сказала, що то робота не для нього. Що вона не хоче, аби він надірвався.

      – Ходімо до мене. Ти не поїдеш сьогодні в те своє село. Тобі треба відпочити.

      – До тебе?

      Він спинився. Глянув так, ніби вперше її побачив.

      «Господи,