Стара холера. Володимир Лис

а вона не приходила. Бо більшу, яка лізла до голови, сам проганяв.

      – Я, може, щось зготую…

      – Що там готувати будеш… Не монькайся, пане господарю.

      Сідай, гривняка все їдно не вистоїш.

      – Добре, добре…

      Адам нарешті таки присів, але куфайки так і не зняв.

      – Той же во… До гамазину ходив… Ну, хліба й олії купєв… Забув цукру взєти… А то би чаю попили. У мене деся там липовий цвіт є. Так во…

      – Другий раз поп’ємо. І чаю, і, може, чогось крепшого, – сказала Єва. – Можеш іще чогось міцнішого, ніж чай, випити?

      – Та якусь там грамульку хіба… Я своє вже одпив… Ти, дійсно, звиняй, Євцю, що мене дома не було… Якби я знав, що таково прийдеш…

      – То чо б, короваю спік би? – покепкувала Єва.

      – Короваю ни короваю… А щось би приготовив… Кажи, чого прийшла… Бо ж ни тико того, щоб тута лад навести.

      – А то ти не знаєш…

      Адам засовався на лавці. Йому враз стало душно. Душно і мулько. Ніби хто шпичака під дупу підклав.

      – Та, їй-бо, ни здогадуюся…

      – Ни про що?

      – Та їй-бо… Хотя…

      Адам згадав про халамидську Романову задумку – женити його, Адама, на цій Єві – Красній Ружі. Нивже ж Роман до Євки ходив? Той варіят усе може вчварити…

      – Ну… Бачу, щось у твоїй лисій бумбешці22 заворушилося…

      Євина злість зновика почала переростати у веселість. Господи, стико літ прожила, а не знала, що й такі чоловіки, як ото перед нею, бувають…

      Адам раптом нагнувся, захрипів. А далі його став душити кашель. Єва аж злякалась:

      – Що з тобою? Мо’ води дати?

      – Ни тре’… Холера…

      Адам справді, якби міг, утік би з власної доми. Та куди втечеш?..

      По довгій мовчанці спромігся на слово:

      – Євцю… Що тобі той псисько набалаболив?

      Єва простягла до Адама руку. Але не доторкнулася, забрала назад.

      – Адаме, не ворохобся… І не бійся… Ти ж не баба… Мені Роман сказав те, що ти мені давно сам би мусив сказати.

      – А що я мусив? – Адам не вимовив, а видихнув з присвистом. До Єви вернулася злість. Ну, не чоловік, а помело з-під припічка.

      – То ти не знаєш…

      – Їй-бо ни второпаю… Знаю тико, що Роман нас нібито женити надумав. Та йому ще й не таке до голови прийти може…

      – А ти що – не хочеш?.. Любив, чи й любиш – і не хочеш…

      – Я – тибе?

      «Що ж він таке напридумував, той бандитський зарізяка?» – подумав Адам, і йому все похололо од здогадки.

      Думка, яку проганяв?

      Єва звелася з лавки – розпашіла й ніби помолоділа. Давня Красна Ружа заклекотіла в ній.

      – То що, Роман, може, неправду сказав?

      – Чого ж…

      Адамові не стачило духу признатися – таки неправду. Що для нього Красна Ружа й була Красною Ружею, на яку тико й того, що здалеку, а часом і зблизька, помилуватися мона. Що ще вигадав той Роман? Нивже якусь любов до цеї бабці, що колись славилася першою дівкою на селі, хоч, правда, заміж так і не вийшла…

      – Що «чого ж»? – сказала

22

Голові (діал.).