Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

і котиться, котиться по цій розбійницькій дорозі, аж поки не докотиться до свого страшного кінця. І глибока тоска чулася тоді в його словах, віковічна тоска робітника землі, одірваного від своєї матері.

      – Шо ми з одягу доброго та з грошей моїх, єк оннаково змію маю під серцем…

      А Маруся слухала… слухала…

      XII

      Там, де Біла і Чорна ріки си сходє, де славне село Устєріки – понад Білою рікою, і на Лєдчину й на Волощину лягло-простяглося село Стебни. Невелике, але красне. На пологих узбочах розложилося, сонце якось м’яко паде, і садовина тобі доспіває, і все.

      А в тім селі, по лядськім-таки боці, був ґазда Марусяк. Добрий був ґазда: мав полонину, щось із вісімдесят маржин випасав, лісу мав добрий кавалок, толок коло хати доста, город такий, що варт, – там таке кукурдзє гнало, ік гаджуга.

      І був у того ґазди одним один син, Дмитро си називав. Парубок файний, сильний, здоровий – прото флєкєв.

      Наступали парубкові роки. Задумувався вже дєдя – що би за пайку дати синові та й що би за дівку на ту пайку з сином посадити. І вже ніби от ік зважив си: багацька дівка, сама-одна; дає стариня добре віно, бере хлопця до себе на ґрунт; та й дівка сама файна, здорова, робітна.

      Куда би вже, здавалося, ліпше? Але вийшло не так. Дмитро твердо сказав дєдеві, що дівки тої не бере.

      – Чіму?

      – Бо не хочу.

      – Чіму не хочіш?

      – А шо ми з того? Дєдя її багач, полонини має: єк засадит мене в полонину, – півжиття маю там пересидіти.

      – А ти єк гадав? Шо ті скором сам у рот ме плисти, ци єк? А у тебе що в голові? Дармуванєчко сєте?

      – Я в свого дєді так дармував, шо ціле ґаздівство на своїх плечох тримаю, а тої дівки не беру, бо в мене ше голов не болит.

      – Ой, чекай, сину, – шо заболит.

      – Та й тогди му знати.

      На тім розмова й стала. Дєдя гадав – молоде, дурне, най си набуває. Ну, а леґінь іншу думку мав.

      Ой, була-була в тих же самих Стебнях дівка Катерина. Сирота – дєдя її взяв другу жінку. Та не жінку, а відьму перекручену, що такої й світ не видів. Що вже вона не назбиткувалася, що вже не набилася тої пасербиці свої! А Катерина вже така вдалася – от як тиха вода: лиш гляне на мачуху повними сліз очима та й нічого не говорить. А мачуха від того ще й гірше лютиться.

      – Чо мовчиш, суко, било би тобов у камінє та в плить, єк тими, шо б’єт? То, ади, раз не крискєнцька[33] дитина, шо ї й не болит. Відьменє йкес.

      Хотілося їй криків болю, лайки, оправдання своїх знущань, а дівка, мов на злість, – ні слова ніколи.

      І кохалися Дмитрик з тов Катеринков. Буйний був хлопець Дмитро, а при ній якось тих, благий такий робився, лагідний. Уміла якось його без чарів чарувати, що не хотілося при ній ні гуку, ні співу буйного, ні данцю шаленого, а хотілося лиш сильним бути – аби її на руках носити, співати, аби вона лиш слухала.

      Коли, трафлялося, темперамент проривався і на запит Катерини: «Що діяв-єс сего тижня?» – доводилося відповідати про якесь дурійство, – і не ганьбила,

33

Християнська.