Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

не пізнаєте, що він у Відні пуцував[29] коні капітанові, у Пешті маширував, шукав любовних приключок в «златей Прадзе». Сів собі на ґрунті оседком і сидить сам-саміський, і все життя, і все, що в нім, сам собі творить. Лиш те своїм узиває, що відвоював у природи, у звіра та ще ніби у Бога випросив. Ані потреби сусідства, ані користі групи, ані сили єднання він не розуміє – він індивідуаліст.

      А історія летить невпинним маховим колесом, насувається молот культури – і недовго хіба проносити гуцулові його своєрідність.

      X

      Нарешті служба скінчилася. Нарешті!

      Похриплі дяки ходили, роззявивши роти, а коли говорили, то мов повішєльники, яким пощастило зірватися з шибениці. Тричі скупані у власнім сосі, попи були голодні, як… впрочім, обійдеться без порівнання. Ближні гуцули забирали д’хатам своїх кревних, знайомих, гостей з других сіл, але більшість, маючи зі собою все потрібне для храмування – як гуслєнку, бриндзю, масло, мед, різні-різніські кулешінники, бурєшінники, голубці, а також обов’язкову прикрасу святого храму – добру посудину з горівков, – ця більшість розсипалася знов-таки по цминтариську, і там, серед зелених могилок, під захистом хрестів та смерічок, ішов правдивий гуцульський храм.

      Гуцульське кладовище і в звичайні часи ніколи не буває смутне, бо гуцул до смерті відноситься цілком філософічно і не боїться ані її самої, ані її царства. Не раз можна бачити на цминтарі натерховану кобилу, що мирно пасеться між могилками, з’їдаючи траву, порослу, може, з частин тіла попередніх ґазд її предків, а сам теперішній кобилин владика, трудний ходом, спить собі, положивши голову на чиюсь могилку. Часом забіжить сюди й закохана пара, вишукає собі захист, і тоді в царстві смерті совершається таїнство зародження нового життя. Словом, гуцульське кладовище – це зовсім не хитар юдолі плачу і скорбот, а просто собі кавалок землі, який обов’язково треба було відрізати для одної конечної потреби життя.

      А вже тепер, під час храму, то цминтарисько веселилося, грало життям, сміялося. Та де там сміялося! Таки попросту реготало, за боки узявшися. Самим мерцям, певне, весело було лежати та землю держати, а не один, може, був такий жвавий, що й сам би вискочив та дзенькнув чарчиною-другою. Але шкода заходу.

      І ллються речі гучні та веселі, сиплеться град гуцульських жартів, іноді неотесаних, вузлуватих, але завше влучних, що попадають просто в око, а головне – природних. Те, що в устах іншого здавало би ся безсоромністю, в устах гуцула або гуцулки, на тлі цих могутніх верхів, під небом синім безконечним, під немовчний гомін Черемоша, здається природною частиною безконечно різнородного життя.

      А в плебанії собі йшов храм. Так, як завше.

      Перемучені попи накидалися на їду і не мали часу говорити; господиня звивалася, як вужівка, стараючися, аби все було якнайліпше, аби любі гості не взяли потім на зуб. Властиво кажучи, всі ті старання були цілком даремні, бо однаково, роз’їхавшися з празника, попаді будуть судити й пересуджувати кожну дрібницю: і сос був пересолений чи недосолений,

29

Чистив.