Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

і мовчав.

      – Може, Місівчукову?

      – Ає.

      Старий Марусяк нічого не сказав, лиш лице його почало наливатися кров’ю. Відтак устав, глянув на сина, потім на образ, перехрестився і сказав:

      – От ік я на цес образ си переірстив, – не меш тої дівки брати, бо сми не на калаї свої маєтки збивав.

      А Дмитро теж скочив і теж перехрестився на образ.

      – А я вам іскажу, шо йк я переірстив си на цес на образ, так візьму Катерину за себе, хоч би тут не знати шо. І ні грошей ваших не хочу, ні маржини.

      – І-га! Такої співаєш?

      – Йкої вмію.

      – Мемо видіти, чий чорт старший.

      – А мемо.

      От з того часу й почалася між батьком і сином боротьба. Мовчазна, без слів, але завзята.

      А тим часом Катерина принесла ще одну злу вістку. Прийшла раз перелякана, вся дрижить.

      – Шо з тобов, Катеринко ма солодка? Била? Знов била?.. Ой!.. Най же б’єт!.. Най же б’єт… – І рубав барткою камінь, що аж іскри летіли.

      Розповіла, що були свати сьогодні. Дмитро аж похолов.

      – Хто?.. Від кого?

      – Від Юри.

      – Від Юри? Від Павличчука?.. Від Тихонюкового?

      Катерина лиш кивнула головов.

      – Ой га!.. А то шо си му стало?

      Дивувався Дмитро, великим дивом дивувався.

      Бо то був собі Михайло Павличчук Тихонюк знов у тих же таки Стебнях. Не був він як кожний гуцул: поля не мав, маржини не тримав, а зробив собі буду коло дороги та брав горівку наборг, та й тим торгував.

      Не йшло му то так дуже добре, але йкось жив. Жив, та діти прєтав, та й напрєтав їх небагато, лиш дванаціт. А між тими дванадцятьма був один, Юра звався.

      І єкийсь тот Юра… от не знати, йкий си вдав. Таке було понуре йкесь, не гляне, не заговорить. І не любили того Юра ні дівки, ні леґіні-товариші, та й він якось від усіх бокував. Вибрав собі службу коло панів та й там коло них усе пробував – у Кутах, чи що; мало й д’хаті навідувався.

      І що, і як, і коли, і де впала йому в око Катерина, – не знати, а лиш прийшов він раз до батька та й казав слати сватів до Місівчука. Батько післав.

      Мачуха, лакома якнайборше випхати пасербицю з хати, обома руками ухопилася за хліб, нашурхала свого чоловіка, дали згоду, післали за дівкою, але – щось уступило в дівчинишє. Затялася, та й затялася, та й затялася і, хоч ти її по букаті рубай, шаламкотить одно: не хочу й не піду, ріжте мене по кавальчикові.

      Іх, як не вхопить мачуха поліно, як не кинеться таки при сватах на дівчину, та вже ледве-ледве відборонили. Аж пінилася та кричала:

      – Але чкай же, чкай, невірної доби дитина, дідько б у ті ожив! Від моїх рук не втечеш!.. Ше тобі вогко станет від моїх рук. Пустіть ня – най роздеру на шматє, аби й світу Божого не паскудила.

      Ледве годні були втримати люди – так розстобісилася.

      Пішло пекло у Місівчуковій хаті. Що й давніше не мед був, а тепер і овшім. Їла поїдом, гризла по ниточці на годину. Змарніло, зісохло бідне дівчатко – як лиш ходила. Дмитро аж кричав:

      – Та я ї вб’ю!.. Та я різати буду й душі надслухати! – але Катерина тамувала всі його пориви одним поглядом.

      – Лиши…