Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

десь там чи у Косові, чи у Кутах дєдя має пана знайомого, – так той пан на свій гонір безпечив, що Дмитро буде вільний з того жовнірства, хоч би його й забрали помилково. І тому не ховався молодий Марусяк і не тікав.

      Ге-ге-ге!.. Коби був знав свою погибочку – тікав би не знати куди, порятівлі шукаючи. Але що ж, як не знав, не передчував!.. Що й котилися сльози людські горами, йшов плач великий шумом верхів – а все гадалося: чей же промине, чей же таки перекотит си. А воно не проминуло, не перекотилося, лиш упало лихо на Марусякову хату й запалило її.

      Наперед вже довідався війт, де спить Дмитро. Темної ніченьки безокої зібралися пушкарики, стрільці та гайдуки, повно у двір їх набилося. Одразу двадцять душ навалилося на сонного хлопця. Ех, як прокинувся Дмитрик, як гойкнув, як кинув собов – п’ять душ пушкарів злинуло, як листячко, – але що ж, як других десять вже насіло і на руки, і на ноги, і на голову, крутять линвами, ланцями…

      Старий Марусяк ходить поміж пушкарями, по руках цілує; мати простоволоса об стіну головою б’ється; сполохана маржина шурхається в загороді, лякаючися огнів, криків; кутюги варводє; сусіди позбігалися, дивляться… А на небі копичаться хмари і женуть-женуть з-поза верхів, далі, далі, мов тікають від цего місця лютої скорбі. Чорними клубами перекочуються і спішать, спішать, спішать…

      Забрали Дмитрика. Сум заліг у хаті Марусяків.

      Попродав старий щонайліпшу маржину, голубії воли, коровочки красі, вівці біленькії, поніс гріш до панів. Казали сусіди, що пусто-дурно, шкода твого, куме, ходу, але не вірив, пішов.

      Ой, смутний то був ходочок ґаздикові тому, єк ішов він з Станіслава у гори додому!.. І сина не видів, і грошей збувся, а що найгірше – надії збувся. Спитає жінка вдома: «Що казав-переказував Дмитрик?..» Ой га!.. казав ті: «Вимечи із городця зелений бервінчик – бо ти мені уже, мамко, не меш шити вінчик… А вимечи із городця запашне зілєчко – бо вже не меш ти робити, мамко, весілєчко…»

      XIII

      А Катеринка як довідалася на другий день, що Дмитрика взято, – мов скам’яніла, мов заніміла. Сидить, не рухається, сухими очима кудись дивиться; що їй говорять, – не чує, не відповідає.

      Потім наче відійшла трохи, але що ж… Порожньо стало їй в усім світі. Що й без того не радісно жилося, а тепер уже й зовсім. Мов закопалася по шию в могилу, привалилася землею. Нема ради, ні розради, ніколи сонце не світить, ніколи квіти не пахнуть.

      Зійде на царинку, де з Дмитриком сиджувала. Тугою немовчною кричить кожна билинонька, плаче кожна квітка. Ухопивши голову в долоні, цілими годинами сидить безщасна дівчина непорушно, потонувши в безрадісних думах, як в ранах. І кожна згадка болить, кожне стебельце коле. І нарікає, плачеться дівчина… на матір на свою рідну плачеться…

      – Ой нене моя, нене!.. Ци ти у церкові не молила си, єк мене носила, чи ти знехотя, з прокльоном мене зачинала?.. А ци в їдучих зільох, у гноївках та в гострих іглах мене купала, а ци, кленучи, колисала, запихаючи, годувала?.. Та й шо другим дітьом мами, ади, долю випросюють, а ти мені такі жорна на тіло