Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

Най ми з Юрашком поговоримо, бесіду най маємо. А витак погладимо доріжку тому Марусєкові. На високий верх погладимо му доріжку – аж на шибеничку.

      А Маруся з дивним якимось почуттям вислухувала те слово – «опришок». Воно звучало в її вухах майже як «лицар», і не лучилося з ним поняття про нічні напади, кров, огні – була лиш поезія верхів Чорногорських, дрижала в нім вільна воленька гуцульська, красиве свавіллячко.

      Опришок – це той, що як на свято вбирається щодня, що грошей не шкодує, розкидаючи їх жменями в товпу, що любить шалено і свистом тягне женщин за собою на високі гори, в каміння, в потоки. Опришок – це той, що ввібрав у себе запашні соки гірських цвітів полонинських, що ріс, як смерека, на вільних вітрах і виростив руку зі сталі, груди з каменя, горить очима, як вугіллям, а свище так, що коні рвуться й дибки стають.

      Як це воно тягнуть опришка на шибеницю, цього не могла собі уявити Маруся. А от як він орлом злітає зі скелі, вривається в село, як, гнучкий і блискучий, обіймає і цілує шалено, як сяє топірцем в дикім танці, – це уявляла собі легко. І солодко мріяла про стрічу, і боялася її.

      І стріча відбулася. Таки знов на тім же самім місці, на потоці.

      Вибігла Маруся до потоку, скочила зі скелі – а леґінь, точнісько як тоді, стоїть перед нею і усміхається. Мовби чекав і дочекався.

      Він же перший перервав і мовчанку.

      – А-о видиш? По раз п’єтий приходжу сюда.

      Маруся хотіла сказати, що вона, може, й двадцять разів була тут, але не сказала нічого: ще що погадає собі…

      – А я до того не звик.

      – А до чого ж ти звик?

      – А я звик до того, шо йк мені йка молодиця ци там дівка впаде в око, так я посилаю свого леґіня до її дєдя чи там чоловіка, аби велів їй вбрати си у шо найфайніше та й випустив у такім а в такім чєсі на таку й таку ріжу.

      – І виходить?

      – А виходить. Ше не було разу, аби не вийшла.

      – Ну, і що ж потім?

      – А шо потім, то хіба вже сама знаєш.

      Маруся почервоніла.

      – Ні, я не про те… я… А потім, ніби зовсім потім?

      – А потім, їк подобала ми си, кажу йти за собов, та й ходит із нами. Витак відступ’ю кому з побратимів або д’хаті відішлю, єк укємит си. А єк не вподобат си ізразу, – наб’ю си порєнно, та й іди си куда хоч.

      – Пощо ж бити?

      – Таку вже натуру маю. Лиш я не б’ю так, от пусто-дурно. Лиш єк писката дуже та на рот дранкава. Але ж бо тогди й б’ю!

      Маруся сиділа у відлюднім потоці, близько-близько коло неї от сидів цей розбійник, що б’є женщин, коли не вподобалися – а їй зовсім не приходило в голову, що й її теж може взяти цей опришок, мов кавалок будза: що з’їв, то з’їв, а що не з’їв, псові кинув.

      А опришок дійсно поводився зовсім не по-розбїйничому: ні словом, ні рухом не налякав Марусі, і сам навіть не розумів, звідки в нього ця повздержливість.

      І пішли з того дня стрічі за стрічами, все тут, на цім камені. Це було найбезпечніше місце, бо сюда ніхто ніколи не заглядав, а до того було ще так красиво, так поетично.

      О чім вони знаходили між собою говорити, – хто їх знає, а тільки