Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

схожого на дивно вигнуту або зламану скрипку. Замість смичка було щось на зразок срібного гребеня, і звуки виходили бридко тонкі та різкі. Не встиг Бойл відкрити рота, як з-під шалика пролунав той же голос із нав’язливим акцентом:

      Як золоті птахи звертають до дерев

      Мої рибки золоті повернуться до мене…

      Повернуться…

      – Яке ви маєте право? – обурено закричав Бойл, сам не дуже усвідомлюючи, що каже.

      – Я маю право на золотих рибок, – відповів чоловік на дорозі, наче цар Соломон, а не босоногий бедуїн у синьому балахоні. – І вони відгукнуться на мій поклик. Слухайте!

      Різко підвищивши голос на останньому слові, він торкнувся до своєї дивної скрипки. Пролунав пронизливий звук, він вп’явся в мозок, а потім, буцімто у відповідь йому, почувся слабкий тремтячий стогін. Він походив із темної кімнати, де зберігалася коштовна чаша. Бойл кинувся туди, і в цей момент вібруюче відлуння перейшло в довгий напружений дзвін, що нагадував електричний дзвінок, а потім – у глухий тріск. Він гукнув обірванця всього кілька секунд тому, але старий клерк вже з’явився нагорі сходів, трохи захекавшись, оскільки вік давався взнаки.

      – Ну ось, двері я замкнув, – сказав він. – Хто його зна, що цьому солов’ю тут знадобиться.

      – Що ж, пташок він заманив, – відгукнувся Бойл із темної внутрішньої кімнати. – Клітка спорожніла.

      Джеймсон кинувся туди і застав молодика над купою кольорового скла, що була встелена уламками розбитої веселки.

      – Як це заманив, яких пташок? – спитав Джеймсон.

      – Що мало бути вкрадене – вкрадено, – пояснив Бойл. – Рибки полетіли. Летючі були рибки! Нашому приятелеві-факіру вартувало тільки свиснути, і вони зникли.

      – Як же він міг? – вибухнув службовець, ніби йшлося про порушення пристойності.

      – Та вже міг, – коротко відповів Бойл. – Ось і розбита куля. Розкрити її так відразу і не розкриєш, а щоб розбити, досить і секунди. Й риби зникли – як, одному Богу відомо, хоча, мені здається, спитати варто було б цього молодика.

      – Ми гаємо час, – нагадав Джеймсон, – треба зараз же шукати його.

      – Ні, треба телефонувати в поліцію, – заперечив Бойл. – Їм легше його перехопити, у них автомобілі і телефони, це вам не те, що ганятися селом у нічних сорочках. Тільки, боюся, бувають такі крадії, що за ними ні на яких автомобілях не вженешся.

      Поки розпашілий Джеймсон балакав по телефону з поліційною дільницею, Бойл знову вийшов на балкон і роззирнувся навколо. Ніде не було чоловіка в тюрбані й узагалі жодних ознак життя, хіба що в готелі «Синій дракон» досвідчене око могло б помітити слабкий рух.

      Однак зараз Бойл збагнув те, на чому весь час наголошував підсвідомо, немов якась думка борсалася в мозку і вимагала ясності. Зводилася вона до того, що сірий ландшафт перед ним не був монотонно-безбарвним – каламутну імлу розривав яскравий прямокутник: в одному з будинків навпроти світилося вікно. Щось, усупереч здоровому глузду, підказувало Бойлу, що воно горіло всю ніч і зблякло