Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

лікар, але коли він розмовляє з іноземцями, це, мені здається, означає випробовувати долю. І справа не тільки в віконті. Той, із банку, також занадто вже жовтий, як на англійця.

      – Ну, Гартопп – точно англієць, – статечно відповів Бойл, – настільки англієць, що і слова про себе не скаже.

      – Отже, багато про себе думає, – заявила домогосподарка. – Може, він і не іноземець, тільки він не такий уже й дурень. Вважаю, чужинцем здається – чужинцем і виявиться, – багатозначно додала вона.

      Її несхвалення, без сумніву, погіршилося б, якби вона чула розмову у вітальні того ж дня, під вечір, – розмову, в якій ішлося про золотих рибок, а ненависний їй іноземець займав мало не чільне місце.

      Він не так уже й багато базікав, але навіть мовчання у нього було якимось значним. Сидів на купі подушок, і в густіючих сутінках його широке монгольське обличчя поширювало, майже як до місяця, неяскраве сяйво. Його азійські риси ставали ще помітнішими в цій кімнаті, схожій на склад раритетів, де в хаосі вибагливих ліній і вогняних фарб око розрізняло незліченні шаблі та кинджали, музичні інструменти й ілюміновані манускрипти. Як би там не було, а Бойлові чим далі, тим більше здавалося, що фігура на подушках, чорна в напівтемряві, нагадує величезне зображення Будди.

      Бесіда відбувалася на достатньо загальні теми, позаяк у ній брало участь усе маленьке місцеве товариство. Власне кажучи, його члени вже звикли збиратися по черзі то в одного, то в іншого, і до цього часу вони утворили щось схоже на клуб, що складається з мешканців чотирьох чи п’яти будинків навколо зеленої галявини. З них найстаровиннішим, найбільшим і наймальовничішим був будинок Переґрина Смарта. Він майже повністю займав одну зі сторін квадрата, і поруч містилася тільки маленька вілла, де жив відставний полковник на прізвище Ворні. Казали, що він – інвалід, котрий ніколи і нікуди не виходив. Під прямим кутом до цих будинків стояли дві чи три дрібні крамнички та готель «Синій дракон», в якій зупинився приїхавший з Лондона пан Гартопп. На протилежному боці було три будинки: один винаймав віконт де Лара, інший – доктор Бердок, третій стояв порожнім. Четвертий бік займав банк і будиночок керуючого, що примикав до нього, а далі йшла ділянка, залишена для забудови й обгороджена парканом.

      Це була, таким чином, дуже замкнута компанія, і самотність у досить безлюдному на багато миль краю згуртовувала її ще тісніше. Того вечора, проте, їхнє магічне коло розтулив сторонній – якийсь індивід із дрібними рисами обличчя і лютими вусами сторчма, одягнений настільки бідно, що був, мабуть, мільйонером або герцогом, якщо і справді приїхав сюди, щоб здійснити ґешефт зі старим колекціонером. Утім, у готелі «Синій дракон» він був відомий під ім’ям пана Гармера.

      Йому також описали пишноту золотих рибок, не забувши покритикувати власника, котрий так недбало їх зберігає.

      – Так, усі кажуть, що з ними треба бути обережнішим, – сказав пан Смарт, вигинаючи брову і кидаючи багатозначний погляд на службовця,