Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories. Гілберт Кіт Честертон

кілька проблем, – сказав Ґренбі, – яку з них ви маєте на увазі?

      – Якби навіть сина не позбавили спадщини, – сказав патер Браун, – виглядало б щонайменше дивним, що батько з ним ніколи не зустрічається. Зречення вирішувало це питання. Так що залишалася лише одна заковика. Мабуть, він і зараз над нею міркує. Як же теперішній господар помре?

      – Я знаю, як він мав би померти, – сказав Ґренбі.

      Слуга церкви, здавалося, був занурений у свої думки.

      – Але і це не все, – задумливо сказав він. – У цій теорії йому подобалося щось… ну, щось теоретичне. Розум його бридко радів, коли він зізнався, граючи одну роль, що скоїв злочин в іншій ролі. Ось що я розумію під інфернальною іронією, під жартом, який можна розповісти нечистому. Сказати вам те, що назвали б парадоксом? Коли ти – в самому серці пекла, дуже приємно говорити правду, та так, щоб ніхто нічого не второпав. Ось чому він із таким задоволенням видавав себе за іншого, а потім зневажив сам себе, як того і заслуговує. Ось чому він сміявся сам у картинній галереї.

      Ґренбі аж підскочив на стільці, ніби його ривком повернули до простих, життєвих справ.

      – Ваша племінниця! – зойкнув він. – Адже її матінка хотіла, щоб вона вийшла заміж за Масґрейва! Мабуть, справа тут у багатстві і титулі?

      – Атож, – сухувато відповів патер Браун. – Сестра моя дуже цінує розсудливий і пристойний шлюб.

      Пісня летючої риби

      Усі думки пана Переґрина Смарта, як мухи, крутилися навколо одного улюбленого надбання й одного улюбленого жарту. Це був невинний жарт – просто він усіх питав, чи бачили вони його золотих рибок. Жарт цей був ще й дуже дорогий, але пан Смарт потай тішився ним, цілком імовірно, навіть більше, ніж самим скарбом. Заговоривши з кимось, хто жив по сусідству, в нових будинках, що оточили стару сільську галявину, він не зволікаючи підводив розмову до предмету свого обожнювання.

      Доктор Бердок був перспективним молодим біологом, із вольовим підборіддям і зачесаним на німецький лад чорним волоссям. І пан Смарт зробив перехід без зусиль: «Ось ви цікавитеся природознавством, а моїх золотих рибок не бачили?». Науковцю, переконаному прихильнику еволюції, вся природа уявлялася єдиною, але все ж на перший погляд зв’язок був далеченьким, оскільки цей фахівець був цілком поглинений походженням жирафи.

      Патер Браун був священиком католицької церкви в сусідньому містечку. В бесіді з ним думками пана Смарта стрімко пробіг ланцюг логічних ланок: католицизм – Рим – апостол Петро – рибалка – золоті рибки. З паном Аймлаком Смітом, керуючим банку – субтильним і блідим чоловіком, чепуристим в одязі, хоча і скромним у поводженні – він різким ривком повернув розмову до золотого стандарту, від якого до золотих рибок залишався вже лиш крок. Віконт Івон де Лара (за титулом – француз, а за походженням швидше росіянин, якщо не татарин) був блискучий мандрівник, дослідник Сходу. Тому ерудований і кмітливий пан Смарт, висловивши пильний інтерес до Ґанґу й Індійського океану, невимушено