Спадок. Галина Гаврищук

Відомо їм було про муки раніше, ніж народились. Посланці це мої – для світла. Це ангели земні. Так треба. Не в змозі ви все осягнути, тільки крупицю… Не наробіть ви стільки зла, – не було би такого. Та їх все більше… На жаль, серця жорстокі не пробити добром моїм, потрібні муки дітей невинних… Рятуйте їх, пора змінитись!

      – А війни що? Також наука?

      – Те ж саме майже, – і ще більше. Не було виходу тій люті і неспокою в серцях ваших. Немає винних і невинних, – єдине тіло ви…, і хворе – піддались нелюбові тяжкій. Агресори в сім’ї те ж саме, що у масштабі більшому – лиш хворі. Та в люті вам не зрозуміти… Бо розділилися тілами, забули єдності всю силу. Не знаєте землі подяки, бо губите її щоднини. Та, варта вам себе пізнати, – все зміниться. Немає чарів, що сковують людей навічно. У вас живу. І цінність ваша в тому, щоб воскресали ви. Щоб здогадались…

      – Тебе я бачила у цвіті. Це ти був?

      – Я була.

      – Ти жінка?

      – Я не маю статі. Для сина – батько, для дочки – мати. І там, і тут я одночасно. Як ваша мати, життя вам дала та воліла щасливими вас знати, діти!

      – Чому мене не зупиняла, коли я злилась на образи?

      – Ти маєш право творити все на власний розсуд. Як хто сягав на твою волю, – ти так хотіла, нервувала. Твої емоції, дитинко, перетворились на отруту, якою нечисть вся наїлась, і збільшилася сила зла на світі всім.

      – Якщо в мені ти, то чому не зупиняєш ворога мого?

      – Не знаєш ти, що було би, коли б не втрутилося світло. Від долі злої зупиняють завжди обох, наскільки є можливим. Все ж, основні творці свого життя – є ви. І заражаєте навколо всіх – як радістю, так гнівом – не говорячи нічого! Діточки, що поміж вас живуть, перепускають через себе усі ваші думки. А потім вторять навіть мові.