Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман. Юрій Пересічанський

слово стан якраз самий найпідходящіший для того, аби його ще дужче нажухати, аби загнати його в ступор, щоб він ще з більшою охотою віддавав тобі свої кревні грошенята. Він тобі, що отут от, мовляв, поболює, а ти йому, мовляв, так-так, це ж, мовляв, я бачу, що це деструктивний вентилябулізм із перспективою коматозного гангренізму і повного кирдикулюма. Так що, коли не втрутитися, то… І погнав його туди-сюди по всіх підскоках. Він сидить, витріщить на тебе свої перелякані, благальні баньки, а ти його туди-сюди по всіх діагнозах, аж до летального наслідку. Дивишся – а він уже поплив, а ти його ще дужче – ось тобі, ось на, розтудить твою в ковіньку! І все, тут він уже повністю готовий, можеш із нього й вірьовки плести, можеш і три шкіри дерти, він на все готовий. Психологія, брат. Ми ж, лікарі, ще й психологи до того ж, – Володька відхилився на спинку стільця, схрестив на грудях руки і став з погордою спостерігати за обличчям співрозмовника, яке все більше сяяло захопленням. – От так от, малий. Як тобі медицина? Можна її порівняти з рекетом? Йде медицина хоч у якесь порівняння з рекетом?

      – Це просто неймовірно! Я просто не знаю! Я в захопленні! Я просто, я навіть не знаю… Та ти, ти, Володю, просто, просто якийсь Арістотель, просто Ейнштейн якийсь, – затинаючись від захоплення і хвилювання, вигукував Славко.

      – Парацельс, – стиха, гордовито промовив у відповідь Володька.

      – Що Парацельс? – не зрозумів Славко.

      – А що Арістотель і Ейнштейн? До чого тут Арістотель і Ейнштейн? От Парацельс – це так, Парацельс – це лікар такий великий був, ясно тобі, знаменитий лікар.

      – Парацельс, Парацельс, ти Володю Парацельс із Парацельсів, ти просто Ейнштейн серед Парацельсів, – не тямився від захоплення Славко. – Ти це, мабуть, усе собі зметикував ще тоді, ще як ми до школи ходили, ще як Радянський Союз був?

      – Звичайно, – самовдоволено відповів Володька. – Це ви тут, селюки, все більше хоч на якісь, аби тільки начальницькі, кабінетики задивлялись, а у нас родич в області ще тоді хірургом працював і як сир в маслі купався, він мені ще тоді про все це, спасибі йому, і втовкмачив мені в голову. У них, у лікарів, щоб ти знав, ще тоді, при радянській владі весь цей бізнес буйним цвітом процвітав. І при цьому, ти чув, може, хоч коли-небудь, щоб десь арештували чи посадили за ґрати якогось лікаря?

      – Щось не пригадую.

      – Ото ж бо й воно, – напучував і далі Володька, – всіляких там бариг і фарцовщиків тільки де примітили, зразу – гоп, і за заднє місце, ходи сюди в каталажку, і все. А лікар – він людина поважна, він ближньому позбутися недуги допомагає, він для цього навчений. Завтра допомоги в цього лікаря може попросити всякий, та хоч би й той же слідчий чи прокурор. Прийде отак прокурор до якогось лікаря, а лікар, може, й не скаже, а подумає, що цього прокурора я знаю, це той самий прокурор, що одного з лікарів за ґрати посадив. Розумієш? І якщо, може, якийсь щасливий пацієнт на знак подяки щось