Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман. Юрій Пересічанський

в підсвідомості кожного українця, боляче стискаючи уста при кожній нагоді розтулити їх з наміром випустити українське слово. Та й голодомором же українців карали, хоч і не власне тільки за мову, а за все українське, але й за мову в тому числі. Й жахлива пам’ять про всі ці небачені ніколи до того в історії людства тортури і кари цілого народу ніяк не додавала наснаги боротись за рідну мову. Та й в останні роки СРСР за «буржуазний націоналізм», особливо ж український, можна було отримати, як кажуть, по повній: доля Василя Стуса та інших дисидентів – доказ тому.

      Тому зовсім не дивно, що Славко Пузик, як і більшість його сучасників, не розуміли для чого їм ця їхня українська мова, знання якої не те що не давало ніяких переваг, а навпаки могло стати лише причиною всіляких прикростей. Коли ж ти розмовляв російською мовою, ти відчував себе не тільки в безпеці, ти відчував себе причетним до того єдиного, чи то триєдиного, що складався з росіян, українців і білорусів, слов’янського народу, котрий, незважаючи на офіційну рівність усіх народів СРСР, був все таки неофіційно привілейованим народом – це був, так би мовити, неофіційний фундамент всесоюзної єдності народів. А оскільки російська мова українцям і білорусам давалась дуже легко, то тим легше було вливатися в лави цього привілейованого народу: завчив декілька російських фраз – і ти вже не якийсь там недорікуватий «хахол» чи «бульбаш», а повноправна частинка могутнього слов’янського фундаменту всемогутнього радянського народу.

      Славко ж ще малюком, щойно навчившись розмовляти, вже тоді на рівні своєї дитячої підсвідомості чітко впіймав своїм метких і хапливим розумом Пузика сенс радянської національно-мовної політики і, будучи жовтенятком, вже читав і розмовляв російською мовою як справжнісінький росіянин: «Цвірінькає по-московському, як достеменний кацап», – казав про свого маленького нащадка Гервасій одночасно і з докором, і з похвалою. І ця неоднозначність ставлення Гервасія до російськомовних успіхів свого малого сина проступала завжди, коли він, чи прямо, чи опосередковано торкався цієї дражливої теми: «А ось і наше кацапеня зі школи швендяє», – буває скаже він і з теплотою схвалення, і з холодком докору в голосі.

      Самому ж Славкові всі ці неоднозначності були геть байдужі, він просто чітко знав, що коли ти знаєш російську мову – то маєш непереможну зброю в руках, а якщо ж не знаєш – то маєш гумового кийка в дупі: звісна річ, що Славко віддавав перевагу першому варіанту і мав твердий намір тримати свою мовну зброю в якнайкращому стані.

      4

      І все було б добре. Все було б так, як замислив наш юний комсомолець. І заповітні мрії переважної більшості випускників радянських шкіл здійснились би і втілилися в долі Славка Пузика, котрий став би таки начальником, можливо, навіть великим начальником, можливо, й не дуже великим. Але це вже не суттєво – великим, чи не дуже великим, але Славко був би все ж начальником,