Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман. Юрій Пересічанський

от мовляв, тобі треба гарненьку оціночку – у мене їх є, але й ти ж, сама розумієш, що ти не даром отримаєш цю оціночку. І береш тоді так долонею проведеш по личку цієї практиканточки, потім по шиї, потім пірнеш за пазуху, а грудочки в неї такі тендітні, молоденькі, тугенькі, – Володька аж облизав свої масні губи і ковтнув слину. – А далі все нижче і нижче. Далі погладиш її ніжки, і прямо під її коротеньку суконьку – гульк. А вона що, вона сидить і нічичирк – їй же потрібна оціночка. А далі пішло й поїхало, ти її і так і сяк, і спереду й ззаду, і в усі дірочки. Уявляєш? Ти тільки уяви собі. А для медсестрички дати лікарю – так це просто святий обов'язок. Як тобі таке, друзяко?

      – Ух ти, – Славкові аж перехопило подих від захвату, – як смачно ти розповідаєш. Тепер я розумію вже повністю, що таке медицина. Медицина – це Клондайк, це просто рай на землі. Та який там Клондайк, куди там тому недолугому їхньому Клондайку. Який там рай. Це просто рай серед раю, особливий невідомий ще навіть самому Богу рай. Та-а-ак!… Медицина – це просто неймовірна штука! Розумію.

      – Взагалі, щодо теперішнього стану медицини, якщо коротко, – Володька трохи подумав, – мулька така, що бідні у нас не хворіють. Бідні у нас можуть бути або здоровими, або мертвими. А яке ти маєш право хворіти, якщо в тебе немає грошей на лікування? Якщо ж у тебе немає грошей і ти захворів, то й хворій собі на здоров'я, аж до переможного гаплика. Бідний – або здоровий, або мертвий. Що ж до багатих, то багаті у нас, своєю чергою, не можуть бути здоровими. Бо якщо ти накопичив грошенят, то куди ж їх іще й витрачати, як не на покращення свого здоров'я. І якщо вже якийсь багатій потрапить якось нам до рук, ми вже ніколи його без діагнозу не випустимо. Ми в нього знайдемо сто, двісті, тисячу болячок! Тільки лікуйся, лікуйся і лікареві плати – а як же, лікареві ж треба на щось жити, щоб тебе лікувати. Одне слово, доки в тебе є гроші, доти тебе й будемо лікувати. А закінчилися в тебе гроші, то ти вже не багатий, ти – бідний. А бідні у нас, що? Бідні у нас або здорові, або мертві. Все, до побачення! Ха-ха-ха!… Бідні у нас завжди здорові, а багаті у нас завжди хворі. Хіба ж це не справедливість, і не просто справедливість, а найвища Божа справедливість. А ще справедливіша ця найвища Божа справедливість від того, що ми лікарі від цього всього завжди маємо хліб і до хліба. Бог за нас. Я ж тобі казав, що ми, лікарі, насправді Божі люди, ми з Богом друзяки, бізнес-партнери, ми з ним «на ти». Ми з Богом не те що на одній нозі, не те що тримаємо його за бороду, ми з Богом ходимо просто вобнімку. Ось. А тому й користуємося, як ті султани, улюбленці Божі, всіма вигодами, користями і насолодами світу божого.

      – От тільки, ти знаєш, Володю, – стишив Славко голос і перейшов на таку собі конфіденційнішу, навіть, можна сказати, інтимнішу нотку, – я оце слухаю, слухаю тебе, ти все оце якось про Бога, та про Бога якось. Та я ніяк не втямлю, це ти так, для красного слівця, чи воно й справді, кажуть, що Комунізма знову на Бога замінили, чи що? Ні, ні, ти не подумай,