Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

це вам. Десь кілька днів тому.

      – Дуже турботливо. Нові сусіди й мають робити подарунки.

      – До нас вже заходила одна леді, – каже він. – Вона сказала, що нам не потрібен такий великий будинок, якщо у нас така маленька сім’я.

      – Закладаюся, то була місіс Вассермен.

      – Так.

      – Ігноруйте її.

      – Так ми й зробили.

      Панч зіскочив із кушетки на підлогу та боязко до нас підійшов. Ітан нахиляється до нього, кладе пальці на килимок долонею догори. Кіт вагається, а потім чимчикує до нас, нюхає Ітанові пальці, облизує їх. Хлопець хихоче.

      – У котів такі прикольні язики, – каже він, ніби зізнаючись у якомусь гріху.

      – Еге ж, – сьорбаю свою воду. – Вони вкриті дрібненькими шипами, ніби голочками, – кажу я на випадок, якщо він не знає слова «шип». Раптово усвідомлюю, що не впевнена, як розмовляти з тими, в кого вже закінчується підлітковий вік; моїм найстаршим пацієнтам із минулого було по дванадцять. – Можна я запалю свічку?

      Ітан знизує плечима, посміхається.

      – Звісно.

      У шухляді столу знаходжу коробку сірників вишнево-червоного кольору, на ній ще напис «Червоний кіт»;[82] пам’ятаю, як ми з Едом там вечеряли, хоча відтоді минуло вже більше двох років. Чи й трьох. Здається, таджин[83] із курятиною, і, наскільки я пам’ятаю, він похвалив вино. Тоді я ще так багато не пила.

      Підпалюю сірник, підношу його до ґноту.

      – Тільки поглянь на це, – кажу я, коли маленький кігтик полум’я роздряпує повітря; сяйво розквітає, його квітка сяє. – Як гарно.

      Настає м’яка тиша. Панч вісімками крутиться довкола Ітанових ніг, а потім застрибує йому на коліна. Ітан заливається бадьорим гучним сміхом.

      – Думаю, ти йому подобаєшся.

      – Я теж так думаю, – визнає він, вигинаючи палець за котячим вухом та лагідно бавлячись із ним.

      – Більшість людей йому не подобаються. Погана вдача.

      Почувся низький гул, ніби тихенький двигун. Панч і справді муркоче.

      Ітан широко посміхається.

      – Він цілком хатній кіт?

      – В нього є котячі дверцята у дверях на кухню. – Я вказую на них. – Та переважно він з дому не виходить.

      – Гарненький, – бурмоче Ітан, доки Панч намагається сховатися в нього під пахвою.

      – Як тобі в новому будинку? – запитую я.

      Він вагається, погладжуючи котячу голову кісточками пальців.

      – Сумую за старим, – нарешті говорить він.

      – Я тебе розумію. А де ви жили раніше? – Відповідь я, звісно, вже знаю.

      – У Бостоні.

      – А що привело вас до Нью-Йорка? – Ця інформація мені також відома.

      – Тато отримав нову роботу. – Фактично, його перевели в інший відділ, та я не беруся сперечатись. – Тут у мене більша кімната, – каже Ітан так, ніби це до нього щойно дійшло.

      – Люди, які там жили перед вами, зробили велику реставрацію.

      – Мама каже, то була реконструкція.

      – Саме так. Реконструкція. І вони об’єднали кілька кімнат нагорі.

      – Ви були

82

«The Red Cat» – ресторан у Нью-Йорку.

83

Північноамериканська страва з м’яса та овочів, що повільно тушкується у спеціальному горщику, який має таку саму назву.