Жінка у вікні. Е. Дж. Фінн

погляд.

      – Здоров, Фокс, – каже…

      – Моя нова кімната більша, ніж стара, – повторює Ітан.

      Я відкидаюся назад, перекидаю одну ногу на іншу. Усе це виглядає до абсурду офіційно. Я не можу згадати, коли востаннє перехрещувала ноги.

      – Яку школу відвідуєш?

      – Домашню, – відповідає він. – Мене навчає мама. – Ще до того, як я встигаю щось відповісти, він киває на фотографію на столику збоку. – То ваша сім’я?

      – Так. Це мій чоловік і донька. Його звуть Ед, а її – Олівія.

      – Вони зараз вдома?

      – Ні, вони не тут. Я живу окремо.

      – Овва. – Він погладжує Панча по спині. – Скільки їй років?

      – Вісім. А тобі?

      – Шістнадцять. У лютому буде сімнадцять.

      Олівія б теж так сказала. Він старший, ніж виглядає.

      – Моя донька народилася в лютому. На день святого Валентина.

      – А я – двадцять восьмого.

      – Майже на високосний рік, – кажу я.

      Він киває.

      – Ким ви працюєте?

      – Я психологиня. Працюю з дітьми.

      Він морщить ніс.

      – Для чого дітям психологи?

      – Причини різні. У когось проблеми в школі, у когось – удома.

      Деякі важко сприймають переїзди на нові місця.

      Він мовчить.

      – Наскільки я розумію, якщо ти навчаєшся вдома, тобі доводиться бачитися з друзями поза школою?

      Він зітхає.

      – Тато знайшов для мене лігу з плавання.

      – Ти вже давно цим займаєшся?

      – З п’яти років.

      – Тобі, мабуть, добре вдається.

      – Непогано. Тато каже, я здібний.

      Я киваю.

      – Мені справді добре вдається, – скромно визнає він. – Я навіть навчаю.

      – Ти вчиш плавати?

      – Людей з інвалідністю. Не з фізичною тобто, – додає він.

      – З порушеннями розвитку?

      – Так. Я багато цим займався у Бостоні. Тут я хочу продовжити.

      – Як так сталося, що ти за це взявся?

      – У сестри мого друга синдром Дауна, а кілька років тому вона побачила Олімпійські ігри й захотіла навчитися плавати. Тому я навчив її, потім ще кількох дітей із її школи. Ну, і тоді мене якось затягнуло у всю цю… – він задумується над правильним словом, – обстановку, якось так.

      – Це чудово.

      – Я не люблю вечірок і такого подібного.

      – Не твоя обстановка.

      – Ні. – Тут він усміхається. – Зовсім. Він повертає голову, дивиться на кухню.

      – З моєї кімнати мені видно ваш будинок, – каже він. – Отам.

      Я повертаюся. Якщо йому видно будинок, то він має на увазі східну його частину, куди виходять вікна моєї спальні. Така думка трішки мене турбує: він же підліток, як-не-як. Я вдруге задумуюся, чи він не гей.

      А тоді я бачу, що його очі ніби оскліли.

      – Ой… – Я кидаю погляд праворуч, де мали б бути паперові серветки, що лежали в моєму офісі. Натомість там фотографія в рамці, звідки Олівія засліплює мене усмішкою з відсутніми зубами.

      – Вибачте, –