Тарас. Повернення. Олександр Денисенко

риставлено наглядати. Служака сіпнув головою і для порядку гепнув чоботом по скорпіону так, що чоловік під вербою здригнувся. Прокидатися він не хотів. Його бентежила дійсність, просякнута запахом полинового туману. Мангистауський степ важким духом висмалених денним світилом трав вповзав у його сон. У ньому він ще не був засланцем. Повносилий, безвусий, із баками й довгим чубом, дерся він по снігу на Дніпрову кручу, наздоганяючи молодичку в червоній спідниці й мережаній сорочці. Жінка в тяжі, хутчіша за нього. Незворушна, з опущеними повіками, біла, як лілея… Воскові квітки сипалися з її вінка, і червоні пелюстки спалахували під босими ногами. Він спинився. Молодиця теж. Стояли обоє й чекали, хто зірветься першим. Жінка повернула біле обличчя й німо вдивилася в нього. І він заговорив, наче просив пробачення. Красиві, палкі слова лилися мелодією, яка складалася у вірші… Та голосу свого він уже не чув. Гупання дядька, що втоптував чоботом скорпіона в жорству садової доріжки, гриміло в його голові.

      – Вставай, Тарасе! Приказано тобі до хрунту йти!

      Шевченко знехотя всівся на кам’янистому ложі. Глипнув на дядьку, чи не дурить. А той уже крутився на місці, нагинався за Тарасовими речами, тикав йому зелений мундир, який підняв із каменя під вербою, і говорив, наче заведений:

      – Вставай, Тарасе! Капітан Косарєв приказали.

      – Мене ж від фрунту звільнили?

      – Ну чого б я верству[2] з похмілля сюди пхався? Усіх строять. Мене теж… Представітєль командующого з Оренбурга приїжджають… А вони там у тих «бургах» тебе особенно люблять! – дядька гигикнув, наче вдавився, і потягнув Шевченка за рамено вгору.

      Тарас вирвався, підвівся сам і кинув сердито:

      – Умиюся хоч! – пішов до колодязя.

      Що ближче підступав, то чіткіше зі слизького туману випростовувалася перед ним трьома великими вікнами комендантська дача. На ґанку застигли два леви, яких він кілька років тому виліпив із гіпсу в дарунок коменданту Ускову. Обоє витріщалися на нього білими пулькуватими очима. Він навмисне був розвернув їх в один бік, обертаючи обох до верби, щоб тішили його дивакуватими мармизами, коли він відпочивав у саду.

      Тарас сунув у відро з верблюжого шлунка круглий камінь й озирнувся, здригаючись на холодний місяць. Зірки поволі згасали в сірому розсолі пустельного неба. Неспокійна тінь робила світ ще мінливішим і тривожила майбутнім. Шевченко причепив до линви відро й спустив до колодязя. Саме тут у мангистауській пустелі під двома довжелезними скелястими кряжами, які адайці називали Аґ-кетік, що означає казахською «Біла щербина», вода підходила близько до поверхні землі. Навесні вона навіть вихлюпувалася з джерел кількома тоненькими струмками і зникала в холодному Каспії. Цю оазу 1846 року загарбали росіяни і звели на одному з кряжів Новопетровську фортецю, щоб контролювати Шовковий Шлях, здирати мито з торгівців і зазирати неситим оком на Хіву, Бухару, Туркменію, Афганістан…

      Повне води відро зашкребло зачерствілою шкірою об камінне цямриння. Шевченко нахилився, щоб упіймати його за мотузяне вухо, та дядька вихопив першим. Як собака, захлебтав тухлу воду.

      – Хороша зараза. Тіки ж гірка, – напився, сплюнув і простягнув відро Шевченкові.

      Той буркнув щось, засукав рукава сорочки, розкрив пригорщі, щоб дядька злив води вмитися. Дядька враз підсунув свою долоню. З-під криво підстрижених вусів зачорніли пеньки зубів і вихопилася просьба:

      – Дай на будун!

      Червоні очі буравили розпачем. І Тарас не упирався. Пошукав у підшитій зісподу мундира кишені п’ять копійок. Покрутив ними перед дядьковим писком. І коли той зашкірився і вже майже вихопив їх із руки – Шевченко зненацька підкинув п’ятака вгору. Монета пролетіла в дядьки над головою, Тарас у стрибкові зловив її і чимдуж побіг алейкою, повз вербу й караґачі,[3] геть із саду.

      – Ох і дурак! – розсердився дядька й кинувся за ним. Він ледве встигав. А Тарас звеселів і помчав довгим плато понад Каспієм до укріплення, що бовваніло на кінці мису Тубкараган… Прокльони за його спиною тільки наддавали йому азарту й куражу, і він аж заспівав від утіхи. Піщинки змішувалися з опарою у сяючу пелену, що закривала півсвіту. І в тім серпанкові будівля форту зарухалася, немов поповзла з кряжа в смарагдове море. Ще мить – і впаде. І Тарас потягнувся рукою і схопив пальцями фортецю за хвоста. Та шпаркий вітер несподівано роздмухав міраж спільно з туманом. І він повернувся в реальність, у якій його все ще наздоганяли дядькові покрики:

      – Дай на будун, стерво! Я ж твій земляк! Як умру – ти в пеклі синім полум’ям горітимеш!

      Шевченко обернувся. Метрів за двадцять від нього знову виринув із пустельної мли його пригонич. Він ледве встигав за ним, жалюгідний, із задишкою, у зсунутім на потилицю кашкеті схожий на опудало з простягнутою в вічному проханні рукою.

      Тарас зареготався і плигнув через кущ караґани,[4] розставляючи ноги в розніжку й підіймаючи вгору двійко куріпок.

      Дядько плюнув, укляк, відсапуючись, і провалився в мряку, яка накотилася на нього з вітром, що притягнувся з моря.

      Шевченко

2

Верства – давня назва східнослов’янської міри великих віддалей, що становила 1,06 км і вживалася до запровадження метричної системи.

3

Караґач – вид в’яза, що росте в Середній Азії.

4

Караґана – рід листопадних кущів родини Бобові, жовта акація.