Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга. Игорь Тихоненко

і поплили на острів.

      Козаки повезли кінець каната на інший берег, щоб прив'язати його до здоровенного дуба, який ріс там з незапам'ятних часів. Вони завжди так робили, коли наводили переправу в цьому місці Дніпра. Зіштовхнули у воду величезний пліт, споруджений ними ще до походу. Протягнули канат крізь скоби, і переправа була готова. Кошовий з отаманом Кулішом ще не встигли дістатися до острова, як налагоджений пором відвалив від берега.

      – Швидко хлопці обертаються. Що означає удома! Все виходить само собою, – завзято говорив Куліш. – А що, Батько кошовий, ти такий сумний, може, трапилося що?

      Іван Шульга опустив руку у воду і задумливо дивився на річку. Почувши, що до нього звертаються, підняв голову, подивився на отамана куреня і сказав:

      – Так, удома. Тільки не все добре у нас. Треба нам, Микола, Раду скликати, а на ній Гетьмана вибирати. Під єдину руку треба всіх поставити. А то лад не наведемо. Адже, у нас на Україні, скільки панів, стільки і Гетьманів. Не може бути в сім'ї благополучно, коли в ній більше одного господаря.

      – Так, ти Іван, тільки скажи. Ми ураз всю погань з України викинемо. А тебе Гетьманом поставимо, – промовив Куліш.

      – Не треба нікого ставити. Я, що цар Московський? Треба, щоб люди самі вибрали того, кому вони вірять. А, якщо обраний ними довіри не виправдає, то гнати його до чортової матері.

      – Але ж людей і обдурити можуть. За гетьманську булаву чого хочеш обіцяти народу будуть, – завагався отаман куреня.

      – Воно, звичайно. Шматок принадний. Брехунів і посіпак всяких розвелося, хоч гребінь гаті. А ми навіщо? Мовчати будемо? У цих базік є слабке місце. Вони тільки на словах жваві, а на ділі – пшик. Ось і змусимо їх на Раді розповісти, що вони для України і простих козаків зробили. Так, люди і не самі дурні. Чудово знають, хто із старшин тільки за свій інтерес думає, а хто за загальну справу переживає. Розбереться народ, будь спокійний. Треба тільки дати йому можливість це зробити.

      Човен утнувся в піщаний берег кріпосного острова. Отамани з козаками пострибали на берег, на якому вишикувалося неспокійне море Запоріжців, які чекали прибуття кошового. Відразу ж зазвучали вітання і радісні крики:

      – Слава кошовому Шульзі! Слава Україні!

      Збройова і пістолетна стрілянина заглушала ці вітання. Іван Шульга піднявся на камінь, лежачий прямо біля берега і сказав:

      – Здорово, брати! Ось ми і повернулися. Ну, як ви тут? Не занудьгували без нас?

      – Занудьгували, Батько! Вже боки болять лежати. Від неробства вже і спати не хочеться, – викрикнув хтось з натовпу.

      – Так, багато славних Запорізьких лицарів заснуло в Перекопській степи. Вони вже не занудьгують і не зрадіють ніколи. Вічна їм пам'ять, – сказав кошовий отаман і зняв шапку.

      Козаки, що стояли навколо, теж оголили голови і опустили погляд у землю. Шульга надів шапку і вимовив:

      – У кожного своя частка. Загиблим нашим братам лежати і не вставати, а нам, живим – Україну захищати!

      Кошовий зліз з каменя і рушив разом з Кулішом і Незайманьковським куренем у фортецю. У комірах їх зустрічали: військовий скарбник