Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга. Игорь Тихоненко

його потім у іншому місці виявили. А на грудях, спині і шиї у нього страшні рани, такі, що неначе його хтось подряпав і покусав, весь в крові був.

      – Так, дивна справа, – міркувала вголос панна, – якби звір якийсь на нього напав, то чому ж він голий був? Якщо хлопець хотів викупатися, то навіщо роздягся не біля річки. А слідів там звіриних не було поряд з ним?

      – Ні, не було. Так, як він був поранений, то слідів там повинно було б бути багато. Я б точно відмітив. І ще одна дивна обставина. Недалеко від нашого села є хутір. Так от, два дні тому, там теж знайшли мертвого хлопця, точнісінько, як і у нас.

      – Цікаво, дуже цікаво. А що Ви, самі, думаєте із цього приводу? – запитала Інга.

      – Що ж тут думати? Схоже, без нечистої сили тут не обійшлося, – відповів староста.

      – Нечистої сили, говориш? Ну, ну, – задумливо вимовила панна і додала. – Все, що стосується диявольських підступів, так це, я думаю, отець Євсій нам краще роз'яснить. Що скажете, батюшка?

      – Що ж я можу сказати? – розгублено вимовив дяк. – У Святому Писанні сказано: «І згасне сонце і наступить ніч. Розверзатимуть небеса, і прийде князь тьми. І гієна вогненна.».

      – Зрозуміло, зрозуміло, – перебила його Інга. – А Ви мені всі розповіли? Можливо, ще щось бажаєте додати?

      Священик і староста переглянулися.

      – Є ще одна дрібниця, яку ми втаїли, – почав Федір Пріщепа, – пам'ятаєте похорони дружини сотника Яворного?

      – Ще б як, таке не забувається, – промовила панна, – гадаю, не кожен в своєму житті бачив таку подію.

      – Так, ось, ми з отцем Євсієм вирішили, що тій панні не місце на кладовищі, і перепоховали її таємно від всіх.

      – Хороша дрібниця! Більше Ви нічого таємно не зробили? – обурилася Інга.

      – Ні, більше нічого, – продовжив староста, – тільки під час цього перепоховання трапилося таке, що не знаю, як це і назвати: гроза не гроза, але, як бабахнуло щось з небес. А потім ще якийсь ненормальний в лісі так реготав, що ми трохи не поглухнули. Так, і вигляд у пані Марилі був зовсім не мертвий. А я б сказав, навіть навпаки. Вже дуже вона на живу людину була схожа, тільки, що спить.

      – І де ж ви її закопали? – поцікавилася панна.

      – У Відьминому яру. Там під великим каменем, – спокійно відповів Пріщепа.

      У Інги холод пробіг по спині. Вона і в страшному сні не могла, уявити, що хтось здогадається покласти відьму в могилу упиря. Думки в голові хаотично спотикалися одна об іншу. У такому стані дівчина не могла зміркувати, що ж потрібно робити. Поглянувши на дяка і Пріщепу, що сиділи перед нею, вона запитала:

      – І хто ж з Вас додумався перепоховати покійну?

      – Він! – разом викрикнули священик і староста одночасно, показуючи один на одного вказівним пальцем.

      – Гаразд, з'ясовувати це зараз ні до чого. Йдіть, мені треба поміркувати.

      «Яка дика історія, – роздумувала панна, залишившись одна. – Щось я вже чула, пов'язане з цим, що відбувається. Ах, так! Ігнат говорив, що сотник Яворний, якось дивно виглядав на поминаннях.