Козацьке братство. Частина 2. Гетьман Шульга. Игорь Тихоненко

І отець мій воював, і його отець, і дід його – теж воював. Мабуть, така доля України.

      – Гаразд, мамо, піду, відпочину небагато. А то скоро вже в дорогу, – промовив молодий полковник і пішов спати.

      Марія Іванівна не лягала відпочивати цієї ночі. Приготувала їжу синові в дорогу і сиділа в кімнаті, де відпочивав Ігнат. Їй хотілося, якомога більше побути біля сина.

      «Коли ще вдасться побачитися? Не на гулянку їде», – думала вона, не відводячи очей від свого чада.

      Головань встав, як тільки проспівали перші півні. Вмивався, одягнувся, поснідав і пішов в двір сідлати коня. Отець з матір’ю, мовчки, спостерігали за його зборами. До їх двору під'їхав вершник, спішився і попрямував до господарів, які стояли біля хати. Головань пізнав в ньому свого родича Дубового.

      – Здрастуйте, пан полковник. Вже зібралися? Я з Вами поїду на Запоріжжя. Візьмете до себе в компанію? – у голосі Олега відчувалося переживання.

      – Послухай, дядько Олег. Я чув, що ти з «оковитою» дуже дружиш? А ти знаєш, що буває на Січі за таку дружбу, особливо під час війни? – запитав Ігнат.

      – Знаю, як не знати? Я через це минулого разу, звідти, ледве ноги уніс.

      – Ось, ось. Якщо ти думаєш, що я зможу тебе захистити в цій справі, то ти дуже помиляєшся.

      – Ти що, племінник! Я зовсім так не думав. Набридло мені без діла сидіти. Кортить у степ з хлопцями, щоб димом пороховим подихати в бою.

      – Ну, дивися. Якщо так, то поїхали. Запишу тебе до себе в полк. Але, якщо зараз збрехав – не ображайся.

      Батьки з увагою слухали розмову козаків, не втручаючись. Батько Голованя в душі гордився своїм сином:

      «Дивися, який орел став мій козачьонок. Справжній отаман!»

      Ігнат з Олегом сели на коней.

      – Прощайте, Батько і мама, дай Боже, побачимося, – сказав Головань.

      В цей час Марія Іванівна не витримала і розплакалася. Ігнат нахилився до неї і поцілував її. Степан Мойсейович змахнув скупу чоловічу сльозу і перехрестив виїжджаючих козаків.

      На краю села, біля куща бузку, стояла Леся. Дубовой відмітив її перший і штовхнув Голованя в плече, указуючи на дівчину.

      – Їдь, я наздожену, – сказав полковник і попрямував до Лесі, зліз з коня і підійшов до неї. Вона обійняла його і поцілувала.

      – Розумієш, Леся, мені треба їхати., – почав говорити Ігнат.

      – Мовчи, я все розумію. Як би там далі все не склалося, все одно чекатиму тебе. Я дуже рада, що все так трапилося.

      Головань поцілував дівчину і вскочив в сідло. Через мить він вже наздогнав Дубового. Леся стояла на дорозі і дивилася їм услід, поки вони не перетворилися на дві чорні крапки на горизонті.

      – Ну, що засумував, пан полковник, – поцікавився Олег, – нічого кращого не розвіє смута, як степовий вітер і козацька пісня. А ну, давай, хто швидше он до того яру доскакає.

      І козаки рвонули прямо через поле, пришпорюючи коней. Вони мчали по степу, збиваючи уранішню росу з трави. Водяний пил піднімався в повітря і омивав обличчя хлопців.