Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

али стелі, а килими були такі пухнасті, що в них губилися гральні кості; потім у нього було півтори кімнати з земляною долівкою; згодом підлогу йому замінив лісовий ґрунт під байдужими зорями; жив він і під мостинами в християнина, на вшанування праведності якого за півсвіту та три чверті століття по тому посадовлять дерево[1]; він стільки днів провів у норі, що його коліна більше ніколи не розгиналися повністю; між циган, партизанів і поляків сумнівної порядності; у дорозі, вигнанні, таборах для переміщених осіб; на судні з пляшкою, в яку дивним чином агностик, що страждав на безсоння, помістив корабель; по той бік океану, який він так і не перетнув; над півдесятком продовольчих крамничок, у яких він гробив себе, лаштуючи їх і продаючи за ламані центи; з жінкою, що раз по раз так перевіряла, чи замкнула вона двері, що псувала замки, а тоді померла від старості в сорок два роки, не сказавши до того часу жодного похвального слова, хоча клітини вбитої матері все ще ділилися в неї в мозку; і врешті останню чверть століття він прожив у Сілвер-Спринґу в будинку з мансардою, що нагадував сувенірну кульку: десять фунтів Романа Вишняка[2] вигорають на кавовому столику; «Вороги. Історія кохання»[3] розмагнічується в останньому на всьому світі робочому відеомагнітофоні; яєчний салат розкладається на пташиний грип у холодильнику, муміфікованому фотографіями прекрасних, геніальних і не хворих на рак правнуків.

      Німецькі садівники обрізали Ісаакове генеалогічне дерево аж під галицький ґрунт. Проте завдяки талану й інтуїції та без жодної допомоги згори він пересадив коріння на тротуари Вашингтона – і за його життя воно встигло пустити пагони. Тож якщо Америка не переслідуватиме євреїв – поки, як би виправив його син Ірв, – дерево й надалі галузитиметься і цвістиме. Звісно, до того моменту Ісаак уже давно повернеться в нору. Він ніколи не розігне колін, проте в його невідомому віці, з невідомим, але близьким безчестям, прийшов час розтиснути єврейські кулаки та визнати початок кінця. А між визнанням і прийняттям лежить депресія.

      Навіть якщо й забути про знищення Ізраїлю, то час все одно був невдалим: кілька тижнів залишалося до бар-міцви старшого правнука, в якій Ісаак вбачав свою життєву фінішну лінію після того, як перетнув попередню – народження найменшого правнука. Та ніхто не міг передбачити, коли душа старого єврея звільнить тіло, а тіло – жадану спальню для наступного в черзі. Так само ніхто не здатен прискорити чи, навпаки, затримати зрілість. І знову ж таки, купівля десятка авіаквитків без можливості повернення коштів, бронь у вашингтонському «Гілтоні» та виплата двадцяти трьох тисяч доларів на депозити для запланованої ще одразу після зимової олімпіади бар-міцви не гарантує, що вона відбудеться.

      Групка хлопчаків вешталася залами Адас-Ізраель. Вони сміялися та штовхалися, а кров шурувала від недозрілих мізків до недозрілих геніталій, а тоді назад у грі з нульовою сумою, яка зветься пубертат.

      – Та ні, ну серйозно, – казав один, і «р» застрягла в нього в піднебінному розширювачі, – єдина перевага мінетів – це те, що заразом тобі ще й подрочать по-мокрому.

      – Воістину.

      – Бо інакше це все одно, що шпилити зубату склянку з водою.

      – А в цьому сенсу немає, – висновував рудий хлопчисько, якого все ще хапали дрижаки від думок про епілог «Гаррі Поттера та смертельних реліквій».

      – Ну ти й нігіліст.

      Якби Бог існував і судив, то пробачив би цим підліткам геть усе, знаючи, що ними зсередини керують сили поза їхньою владою. Крім того, ці хлопчаки так само були створені за Його подобою.

      Між підлітками запала тиша; вони сповільнили ходу, щоб подивитися, як Марго Вассерман жадібно п’є воду. Подейкують, що її батьки паркують два авто перед дверима тримісного гаража, бо в них п’ять машин. Подейкують, що її померанському шпіцу не відрізали яєла, тому вони теліпались, як гарбузи.

      – Чорт, хотів би я бути тим фонтанчиком, – бурмотів хлопчик із єврейським ім’ям Перец-Їцхак.

      – Хотів би я бути клаптиком трусиків на її промежині.

      – Хотів би я наповнити член ртуттю.

      Запала мовчанка.

      – Що ти несеш?

      – Ну знаєте, – протягнув Марті Коган-Розенбаум, вроджений Хаїм бен Кальман, – зробити з члена градусник.

      – Поїдаючи суші?

      – Ну або просто вколоти її. Та пофігу як. Чуваче, ну ти ж розумієш, про що я.

      Четверо замотали головами з випадковою синхронністю, спостерігаючи за грою в пінг-понг.

      Підліток прошепотів:

      – Аби запхнути їй у дупу.

      Іншим хлопчикам пощастило, що їхні мами жили в двадцять першому столітті та вимірювали температуру електронним термометром у вусі. А Хаїмові пощастило, що товариші відволіклися, перш ніж раз і назавжди вигадати та приліпити йому прізвисько.

      Сем сидів на лавці перед кабінетом рабина Зінґера, опустивши голову та прикипівши поглядом до долонь на колінах, наче монах перед спаленням. Хлопці спинилися та зірвали на ньому ненависть до самих себе.

      – Ми

1

У 1992 році в Єрусалимі рабин Джеффрі Вольберґ заснував Сад Праведників світу на честь тисяч неєвреїв, що боролися проти нацизму та рятували життя євреям під час геноциду. (Тут і далі прим. перекл.)

2

Роман Соломонович Вишняк – американський фотограф, що походить від російських євреїв.

3

«Вороги. Історія кохання» (англ. Enemies. A Love Story) – фільм про заплутану історію кохання чоловіка, що пережив Голокост, знятий у 1989 році за романом Іцхака Башевіса-Зінґера.