Американська пастораль. Філіп Рот

слова давалися без зусиль. Меррі терпіти не могла, коли її за це хвалили, і щойно це ставалося, як від плинності мови не лишалося й сліду, і деколи, доведена до відчаю, вона казала: «Колись мене заціпить так, що більше не розціпить». Аж дивно, як їй ще вистачає сил насміхатися з себе. Мила, весела жартунка! От би ще Дон узяла себе в руки та хоч інколи підігравала її жартівливому тону… Не хто інший, як Швед найкраще розумів Меррі, хоч і йому подеколи вартувало нелюдських зусиль не заволати з відчаю: «Якщо можеш набратися духу і говорити нормально, то чому ти боїшся весь час так робити?» Його відчай ніколи не спливав нагору: він не заломлював руки, як мати, не стежив пильно за її губами, не підказував потрібних звуків, а як вона щось із себе вичавлювала, то не робив із неї пуп землі; словом, робив усе, що міг, щоб цей природний ґандж не завадив Меррі відчути себе Ейнштейном. Батькові очі казали їй, що він зробить усе, аби допомогти їй, а поки вона коло нього, то нехай заїкається, скільки хоче, і нічим не гризеться. А тут на тобі – «Н-н-ні»! Передражнив її, чого, навіть під страхом смерті, не зробила б Дон.

      – 3-з-за, з-з-за…

      – Послухай, сонечко, – промовив він, і саме тоді, коли зрозумів, що ці невинні зовні літні ігри – легкі інтимні дотики, такі приємні їм обом, що жаль відмовитись, і водночас такі несерйозні, що не варт перейматися. Без натяку на будь-яку тілесність, вони звіються, щойно скінчаться канікули і вона знов пропадатиме в школі, він повернеться до роботи, і все, що сталося, швидко піде в забуття, а їхні стосунки повернуться до звичного річища. Так ось, коли він зрозумів, що в цьому літньому романі варто щось змінити, то славнозвісне чуття міри зрадило йому, він однією рукою пригорнув її до себе й поцілував у заїкасті губи з пристрастю, яку вона випрошувала цілий місяць, не дуже, мабуть, уявляючи, що просить.

      Чи був це вияв почуття, котре затопило його? Все сталося раніше, аніж він устиг щось усвідомити. Їй – усього одинадцять. На мить його пройняв страх. Раніше Швед і думати не міг про щось подібне, для нього це було табу, навіть більше ніж табу, щось із ряду речей заборонених, які природно не робити, без жодних зусиль, а тут раз – і приїхали, дарма що все тривало куцу мить. За все життя він жодного разу – ані як син, ані як чоловік чи батько, і навіть як роботодавець – не піддався спокусі, що б аж так суперечила його моральним принципам. І потім він не раз картав себе, питаючи: чи не за цей химерний батьківський промах, який пробив діру в його системі зобов’язань, він змушений розплачуватися все життя? За тим цілунком не було чогось серйозного чи намагання щось удати, це сталося один-єдиний раз, та й тривало всього п’ять секунд… ну, десять від сили… але після трагедії, коли Швед заповзято шукав витоки їхніх бід, у пам’яті його зринала саме ця нетривіальна сцена: їй одинадцять, йому тридцять шість, і вони, розбурхані грайливим морем і пекучим сонцем, щасливі, разом повертаються додому з пляжу.

      А далі Швед думав і про те, чи не занадто різко він одсунувся від неї, чи не було це зриме відсування більшим, аніж треба? Він же лише хотів показати Меррі, що їй не треба