Американська пастораль. Філіп Рот

я знав у п’ять років, і вони керують бізнесом! Купить такий ділок оленячої шкіри… Вона могла б дати три з половиною бакси прибутку з квадратного фута, а він робить із неї долонні накладки для лижних рукавиць. Ото недавно розмовляв з таким. Нова серія, на кожну рукавичку йде смуга шкіри розміром п’ять дюймів на дюйм, і він платить за це задоволення три п’ятдесят за фут, а міг би заплатити півтора і непогано заробити. Помнож це на серйозне замовлення, і набігає вже сто тисяч доларів, але де йому про це знати! Міг би покласти сто тисяч собі до кишені, але ж ні.

      Швед пояснив, що в Пуерто-Рико він застряг з тієї самої причини, яка свого часу тримала його в Ньюарку – здебільшого через те, що в нього тут дуже багато висококласних спеціалістів, які працюють на совість і забезпечують ту якість продукції, що її вимагали від «Ньюарк Мейд» ще за часів його батька. І ще Швед зізнався, що його сім’я дуже полюбляє віллу, яку він десь п’ятнадцять років тому збудував на Карибському узбережжі, неподалік від фабрики в Понсе. Його хлопці там поживали і горя не знали… І знову пішло-поїхало: Кент, Кріс, Стів, водні лижі, вітрильники, дайвінг, катамарани… Із того, що він розповів, я зрозумів, що при бажанні Швед уміє захопити розповіддю, а от розібратися, що в його житті могло б зацікавити співрозмовника, а що ні, то вже зась. Або з причин, для мене недоступних, просто обминав цікаві теми. Я багато віддав би, аби він знов переключився на Кайлера, Фортґанґа, Ласкі, Роббінса й Хоніга, на стрілки та інші подробиці виготовлення бездоганних рукавиць, навіть на менеджера, що переплатив за оленячу шкіру, та коли Швед осідлав свого коника, не могло бути й мови про те, аби якось культурно примусити його зіскочити із синівських успіхів на суші та на морі на щось інше.

      Поки ми чекали на десерт, Швед зауважив побіжно, що дозволив собі після дзіті такі жирні ласощі, як дзабальйоне, бо йому ще бракувало десять фунтів ваги, хоча простату видалили ще два місяці тому.

      – Операція пройшла успішно?

      – Цілком.

      – А для двох моїх друзів, – сказав я, – все закінчилося гірше, ніж вони сподівалися. Для чоловіка така операція може закінчитись катастрофою, навіть якщо пухлину видалять.

      – Так, я знаю, буває.

      – Один став імпотентом, – сказав я. – Другий теж імпотент, плюс нетримання. Мої ровесники. Для них це був справжній удар. Хай Бог милує. А там і до підгузків рукою подати.

      Тим «другим» був я сам. Оперували мене в Бостоні, про операцію не знав ніхто, крім мого бостонського друга, який підтримував мене й допомагав як міг, допоки я не звівся на ноги. Коли я повернувся до свого самітницького дому в Беркширі, до якого від Бостона дві з половиною години на автівці, то вирішив, що буде краще, якщо ні про рак, ані про всі його ускладнення я нікому нічого не скажу.

      – Що ж, – підсумував Швед, – я так бачу, що ти ще легко відбувся.

      – Мабуть, так, – відповів я доволі приязно й подумав, що це ходяче втілення самовдоволення має все, чого йому хотілося. Він поважав