Американська пастораль. Філіп Рот

білявка з ключкою для гольфу, якій трохи за сорок, із високою вірогідністю друга, а може, й третя Шведова дружина. І все ж розлучення не вписувалося в моє уявлення про чоловіка, котрий так уперто заперечував наявність у житті ірраціонального складника. Якщо в них дійшло до розлучення, то статися воно мало з подачі Міс Нью-Джерсі. Або вона померла. Або життя з чоловіком, котрий поставив собі за мету зберегти позірну непогрішність цього досягнення, з чоловіком, який усім своїм серцем відданий ілюзії стабільності, довело її до самогубства. Можливо, це й був той удар, якого зазнав… Мої не вельми зграбні спроби знайти відсутній фрагмент, який допоміг би побачити Шведа в усій його цілості та послідовності, примушували мене приміряти на нього то одну, то іншу прикрість, жодна з яких не залишила слідів на його старіючому взірцевому обличчі. Я не міг зрозуміти, чи була його прилизаність чимось на кшталт снігу, який щось ховає, чи просто сніговим покровом, під яким – повна ніщота.

      – Я? Дві дружини – ось моя межа. Тут проти брата я слабак. Його новій дружині лише тридцять із хвостиком. Удвоє молодша за нього. Джеррі – він із тих лікарів, які одружуються на медсестрах. Четверо – і всі медсестри. Вони обожнювали навіть землю, по якій ступав доктор Левов. Чотири дружини, шестеро дітей. Татові було від чого заціпеніти. Але Джеррі – видатний чоловік, і не з тих, що дуже церемоняться. До того ж він світило хірургії, плюс його владність – перед ним уся клініка ходить навшпиньки, – і тут навіть батько махнув рукою. А що було робити? Інакше він би просто втратив сина. Мій менший брат не любить панькатися. Тато при кожному його розлученні лютився і кричав, сотню разів погрожував, що застрелить його, та щойно Джеррі знов одружувався, як він одразу ж починав розповідати, що нова обраниця – ще більша принцеса, ніж її попередниця. «Вона лялечка, вона серденько, вона моя дівчинка…» І хай би хтось рота роззявив на половинку Джеррі – батько дав би йому прочухана! А його дітей він просто обожнював. П’ятеро дівчат, один хлопчисько. Батько любив малого, але дівчата – вони були найбільшою розрадою його очей. На світі не було нічого, чого б він не зробив для них. Та й для будь-кого з наших дітей! Коли ми збиралися в нього – і дорослі, і діти, геть усі, – то батько був на сьомому небі від щастя. Дев’яносто шість років, і хоч би день тобі відхворів! Час після серцевого нападу, за півроку до смерті, був найважчим. Але він молодець, гідно пройшов відміряну йому путь. Гарно прожив життя. Справжній боєць. Ходяче втілення природних сил. Ні перед чим не пасував.

      Легке, летке звучання слів, коли він розповідає про батька, його голос, де ви вчуваєте шанобу люблячого сина, яка безсоромно виказує, що саме бажання виправдати сподівання батька і було найбільшим стрижнем, який пронизував усе його життя.

      – А страждання?

      – Могло бути значно гірше, – сказав Швед. – А так тільки шість місяців, та й з тих він половину вже не розумів, що коїться. Одної ночі взяв і відійшов… і ми залишилися без нього.

      Кажучи