Осина фабрика. Ієн М. Бенкс

на світанку й зловити для Фабрики осу.

      Я лежав на ліжку, слухаючи Джона Піла по радіо, завивання вітру, що кружляв довкола будинку, та плюскіт прибою. З-під ліжка долинав дріжджевий запах мого домашнього пива.

      Я знову думав про Жертовні Стовпи; цього разу я робив це зумисне, по черзі уявляючи собі кожен із них, пригадуючи їх розташування та складові, розглядаючи у своїй уяві те, що бачили їхні сліпі очиська, перемикаючись між ними, мов охоронець, який переключає на моніторі камери спостереження. Я відчував, що все було добре; як на мене, усе було гаразд. Мої мертві вартові, ці продовження мене, що скорилися моїй владі шляхом простої, проте остаточної капітуляції – смерті, – не відчували жодної загрози мені або острову.

      Розплющивши очі, я знову ввімкнув нічник. Поглянув на себе у дзеркало туалетного столика, що стояв у протилежному кінці кімнати. Я лежав на покривалах у самих трусах.

      Я занадто жирний. Не все аж так погано, до того ж моєї вини в цьому немає, утім я все одно виглядаю не так, як би мені хотілося. Я щокатий. Сильний і здоровий, проте занадто гладкий. Мені хочеться мати похмурий і загрозливий вигляд; я мав би так виглядати, мені варто було б так виглядати, і я міг би так виглядати, якби не мій нещасний випадок. Дивлячись на мене, ніколи не скажеш, що я вбив трьох людей. Це нечесно.

      Я знову вимкнув світло. Кімнату поглинула щільна темрява; доки мої очі до неї звикали, я не бачив навіть світла зірок. Можливо, попрошу в батька світлодіодний радіогодинник, хоча мій старий мідний будильник мені також неабияк подобається. Колись я прив’язав по осі до обох його мідних дзвіночків, і вранці, коли будильник дзвонить, по них б’є молоточок.

      Я завжди прокидаюся раніше будильника, щоб мати змогу поспостерігати.

      2

      Зміїний Парк

      Я висипав купку попелу – все, що лишилося від оси, – у сірникову коробку й загорнув її в стару фотографію, на якій були зображені Ерік і батько. На цій фотографії тато тримав портретне фото своєї першої дружини, Ерікової матері, і вона була єдиною, хто усміхався. Батько з відлюдькуватим виглядом витріщався в об’єктив. Малий Ерік, колупаючись у носі, дивився кудись убік; схоже, йому було нудно.

      Ранок видався свіжим і прохолодним. Я бачив поволоку, що спускалася з гір на ліси, і туман, який завис над Північним морем. Вдаючи рев літака й міцно притискаючи до боків бінокль та мішок, я щодуху біг по мокрому піску, там, де він був твердим і приємним. Порівнявшись із Бункером, я повернув углиб острова, трохи пригальмувавши на м’якому білому піску. Я оглядав викинуте морем сміття, перестрибуючи через нього, однак не побачив нічого цікавого й вартого порятунку, окрім старої медузи – пурпурової маси з чотирма блідими кільцями всередині. Я дещо змінив курс, щоб пролетіти над нею – «Т-р-р-р-р-р-ф-ф-ф-а-у! Т-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-ф-ф-ф-а-у!», – і на ходу копнув її ногою, здійнявши довкола себе фонтан із піску й решток медузи. «Пух-х-х-х-х!» – пролунав вибух. Я знову збочив із берега й помчав до Бункера.

      Стовпи були в хорошому стані. Мішок із головами й тушками мені не знадобився. Я обійшов їх усі, витративши на це цілий ранок, і