Осина фабрика. Ієн М. Бенкс

позиції, а я притулився щокою до ложі, утім звір не зрушив навіть на міліметр.

      У чотирикратному збільшенні його велика вусата морда, акуратно розділена хрестовиною прицілу на чотири частини, виглядала ще більш вражаюче, а проте залишалась нерухомою. Я насупив брови й підняв голову – раптом мені спало на думку, що кріль дійсно міг виявитися опудалом; можливо, хтось вирішив із мене покепкувати? Хлопці з міста? Мій батько? Для Еріка ще ж рано? Я скоїв дурницю – надто швидко ворухнув головою – це вже не виглядало природно; кріль зірвався з місця й помчав берегом. Не роздумуючи, я прихилив голову й водночас скинув на приціл рушницю. Часу зайняти правильну позицію, затамувати подих і м’яко натиснути на гачок уже не було; скинув, вистрілив, а тоді, утративши рівновагу й тримаючи обома руками рушницю, я завалився вперед і перекотився через голову, щоб уберегти зброю від піску.

      Коли я підвів очі, обережно тримаючи рушницю, хапаючи ротом повітря й загрузнувши дупою в піску, кріль уже зник. Я рвучко опустив зброю й ляснув себе по колінах.

      – Чорт! – вилаявся про себе.

      Але кріль не сховався в нору. Він навіть близько не підбіг до насипу, де були вириті нори. Натомість звір величезними стрибками мчав просто на мене, і здавалося, ніби він тремтів і здригався всім тілом у кожному стрибку. Він нісся на мене, мов куля, – його голова тіпалася, а губи вишкірилися, оголивши довгі жовті різці, найбільші з усіх, які мені коли-небудь доводилося бачити в живих або мертвих кролів. Його очі нагадували згорнутих слимаків. Із кожним стрімким стрибком з його лівої задньої лапи червоною дугою бризкала кров; він уже майже добіг до мене, а я так і сидів, не в змозі відвести від нього погляду.

      Часу на перезарядку не лишалось. Коли я почав хоч якось реагувати, часу вже не лишилося ні на що, тож мені довелося діяти інстинктивно. Впустивши рушницю, мої руки потягнулися по рогатку, яку я завжди ношу на поясі, запхавши опору для зап’ястка між ременем і мотузками. Утім я не встигав дотягнутись навіть до сталевих кульок швидкого реагування; півсекунди – і кріль наскочив на мене, намагаючись уп’ястися мені в горлянку.

      Я випередив його за допомогою рогатки, перекрутивши чорну трубчасту гуму в повітрі, розвівши руки в сторони, завалившись на спину й дозволивши звіру пролетіти в мене над головою, а тоді відштовхнувся ногами й перекинувся сам, опинившись над кролем, що брикався й боровся, мов росомаха, простягнувшись на піщаному схилі з перетиснутим джгутом горлом. Він вертів головою то в один бік, то в інший, намагаючись ухопити мене різцями за пальці. Я зашипів на нього крізь зуби й натягнув джгут сильніше, згодом – ще сильніше. Кріль виривався й плювався, аж раптом високо та пронизливо запищав – я й не думав, що ці тварини на таке здатні, – і забив лапами по землі. Це мене настільки приголомшило, що я навіть озирнувся, щоб пересвідчитися, чи то часом не був сигнал для армії таких самих доберманів кролячої породи напасти на мене зі спини й роздерти на шматки.

      Клята