Осина фабрика. Ієн М. Бенкс

спитав він.

      – Ні, – упевнено похитавши головою й відкусивши яблуко, відповів я. – Сьогодні – ні.

      – Сподіваюсь, ти не нищив Божих створінь.

      Я знову знизав плечима. Звісно ж, нищив. Де ж мені брати голови й тушки для Стовпів і Бункера, якщо я нікого не вбиватиму, чорт забирай? Природних смертей замало. Але як це пояснити іншим?

      – Іноді мені здається, що це тебе мали б тримати в лікарні, а не Еріка.

      Він дивився на мене з-під темних брів і говорив доволі тихо. Колись такі розмови мене лякали, але тепер це в минулому. Мені майже сімнадцять, я вже не дитина. Згідно із законами Шотландії, я достатньо дорослий, щоб одружитися, не потребуючи дозволу батьків, і то вже цілий рік. Визнаю: можливо, сенсу мені одружуватися й небагато, утім тут важливіший сам принцип.

      Окрім того, я – не Ерік; я – це я, я – тут, та й по всьому. Я не чіпаю людей, і їм ліпше також триматися від мене подалі. Я не палю їхніх собак, не лякаю місцевих малюків жменями личинок і не набиваю їм писки черв’яками. Можливо, мешканці міста й кажуть: «О, знаєте, він дещо несповна розуму», – але то вони радше жартують (й іноді, щоб це підкреслити, навіть не крутять біля скроні пальцем); та мені начхати. Я навчився жити зі своєю вадою й окремо від решти, тож це мене не обходить.

      Проте мій батько, схоже, намагається мені допекти; інакше він би такого не казав. Вочевидь, новини стосовно Еріка неабияк його шокували. Як на мене, він так само, як і я, знав, що Ерік повернеться, і переймався через те, що могло трапитися. Я його не звинувачував і не мав жодних сумнівів із приводу того, що він переймається й за мене. Я був утіленням злочину, а якщо Ерік повернеться й почне пакостити, може спливти Правда Про Френка.

      Я не мав жодної реєстрації. Не мав свідоцтва про народження, не мав номера соціального страхування, нічого, що підтверджувало б моє існування. Я знаю, що це незаконно, і моєму батькові про це також відомо, тож мені здається, що іноді він шкодує з приводу рішення, яке прийняв сімнадцять років тому, коли ще був хіпі-анархістом чи ким він там тоді був.

      Не те що я страждав; справді. Мені це подобалося, до того ж я не міг поскаржитися на відсутність освіти. Імовірно, я краще знав шкільну програму, ніж більшість моїх однолітків. Хіба міг нарікати на правдивість деякої інформації, яку постачав мені батько. Однак з того часу як я отримав можливість сам виходити в Портеніл і перевіряти те, що мене цікавило, у бібліотеці, батько був змушений говорити мені правду, утім, коли я був молодшим, він час від часу мене обдурював, відповідаючи на мої щирі, хоча й наївні запитання цілковитими нісенітницями. Роками я вірив у те, що Пафос – це один із трьох мушкетерів, Феляція – персонаж «Гамлета», Порцеляна – китайське місто, а щоб добути «ґіннесс», ірландським селянам доводиться місити ногами торф.

      Але тепер я можу дістатися найвищих полиць домашньої бібліотеки, а також завітати до портенільської, і в такий спосіб здатен перевірити правдивість будь-яких батькових тверджень, а тому він змушений казати мені правду. Гадаю, це добряче його дратує,