Біла ніч. Андрій Кокотюха

вибиває опору з-під ніг. Це обеззброює, особливо якщо перед тобою старший за званням військовий. Особові відділи мали більше повноважень, тому навіть звичайний лейтенант, котрий щойно заступив на посаду, вже за короткий час міг не боятися капітана, а то й майора.

      За два з половиною роки особіст Полинін поставив на місце багатьох, котрі дозволяли собі зариватися. Перед ним козиряли медалями й орденами, не лінувалися переповідати послужні списки й грозили скаржитися на тилового щура не лише командуючому фронтом генералові Ватутіну, а й особисто товаришу Сталіну. На що в Полиніна, який у таких випадках майже ніколи не підвищував голос, завжди була однакова відповідь: герої не здаються ворогам. Потім сидів, курив і не заважав обурено кричати про те, що, мовляв, ніхто ворогу не здавався, потрапили в оточення, лінія фронту зсунулася й опинилися в тилу, літак збили за лінією фронту, втекли з табору, піднявши там повстання тощо. Виправдань перебуванню в тилу ворога завжди вистачало. Хоч, на думку Полиніна, фантазії у фронтовиків, солдат він, сержант чи офіцер, здебільшого бракувало. Усі тиснули на помилки особіста, а себе іменували героями, котрі потрапили в скрутне становище й вийшли з нього гідно.

      Отак, давши виговоритися й дочекавшись, поки почнуть повторюватися, Полинін старанно душив недопалок, клав на стіл лікті, нахилявся вперед і, дивлячись просто у вічі візаві, не питав – випльовував через губу:

      – Ти все сказав?

      Майже завжди допитуваному бракувало повітря. Він ворушив губами, плямкав, шукаючи потрібних слів. Але пронизливий погляд особіста підказував навіть не дуже розумним і метикованим: жодні слова тут не потрібні й не матимуть значення. Цей невисокий, міцно збитий, схожий на молодого ведмедика офіцер особового відділу вже все для себе вирішив, подумки склав рапорт, підшив до справи й передав вище по інстанції. Далі хай розбираються інші й беруть відповідальність на себе – відпускати, не знайшовши провини, засилати у штрафний батальйон, присуджувати строк у таборі, позбавивши звань і нагород. Або – до стінки, як того вимагають закони воєнного часу.

      Федір Макарович Полинін завжди звітував про високі результати. Тому його після успіху Рівненсько-Луцької операції залишили тут керувати оперативним підрозділом обласного НКВС. Майор вважав це засланням – хотів піти на підвищення й повернутися в Москву, бо сам народився в Підмосков’ї. Іншого місця для продовження кар’єри, ніж улюблена столиця, Полинін не бачив. Усі старання спрямовував на те, аби звернути на себе увагу, і зрадів, коли минулої весни відкликали з фронту до Москви. Чекав пропозицій і отримав їх – направили після перепідготовки спершу в Ковель, у районний відділ, потім – Рівне, і ось уже півроку – Луцьк.

      А ще й дружина…

      Чорт із нею, для чого зараз про Клавдію – Клавку! – думати.

      – Так, я слухаю тебе, капітане.

      Чорнявий, поголений, із піжонськими вусиками та овіяний легенькою хмаркою дорогого, явно трофейного одеколону капітан Нечаєв засовався на стільці. Потім не витримав, підвівся, обсмикнув кітель.

      – Вибачте… Не розумію питання, товаришу майор.

      Полинін