Біла ніч. Андрій Кокотюха

Картина складалася зі свідчень, які отримували, а часто – вибивали в полонених.

      Червоні блокували цілі райони, відрізаючи повстанські сотні одна від одної. Селян залякували, щоб навіть не думали давати притулок лісовим хлопцям, годувати їх і взагалі хоч якось допомагати. Порушників показово страчували, та більшу частину все ж судили й відправляли по етапу за Урал, у Сибір чи казахські степи. На їхнє місце сотнями їхали російські спеціалісти, і організаторам розпущених не так давно колгоспів легко віддавали житла страчених та засуджених.

      Умови для продовження боротьби ставали дедалі більш неможливі. Через те переговорні процеси з польською армією або затягувалися, або зупинялися. Свою роль відіграла й мобілізація – з березня по містах та селах почали масово гребти чоловіків до Червоної армії.

      Олії у вогонь підливала майже повна відсутність польського опору: поляки записувалися до радянського війська здебільшого охоче, що дозволяло подавати їх як друзів більшовицької влади. Натомість українці переховувалися, як і де могли. Донедавна чоловіки призовного віку з різних причин воліли лишатися в тилу, по можливості тримаючись осторонь воєнних дій та наголошуючи на бажанні мирно працювати. Тепер вони тікали в ліси, поповнюючи повстанське військо.

      Коломієць мав кілька нагод посваритися з іншими командирами – ставив під сумнів користь від таких вояків у бою. І в дечому мав рацію. Не поодинокими були випадки, коли новобранці виходили з лісів і складали зброю, клюючи на обіцяну амністію. Спершу вони верталися по домівках, їм навіть давали спокій, та незабаром ставили перед вибором: або співпрацюєш із НКВС, або ідеш під суд як бандитський поплічник.

      Вербування часто було успішним.

      І зараз, лежачи під розлогим дубом на ще вологій березневій лісовій землі та проводжаючи очима хмарки, гнані вітром над верхівками дерев, хорунжий Східняк подумки доходив висновку: зрадник – один із таких, амністованих.

      Хоч нічого дотепер на це не вказувало.

      Звали того чоловіка Михайло Голяк.

      Кілька днів тому зв’язкова передала Коломійцю грипс, де писалося: до села Мокрець звозять з району молодих хлопаків, котрим виповнилося вісімнадцять. Шерстили всі можливі джерела реєстрації людей, знаходячи рекрутів також на віддалених хуторах. Збирали всіх відловлених у будівлі цукрового заводу, який розорили ще в перші дні війни. Власником був поляк, і щойно він утік під стрімким наступом червоних, як селяни спершу розграбували, а потім запалили власність гнобителя. Дощенту не згоріло, загасили більш прагматичні члени громади. Та відтоді й усі шість наступних років відновити завод ні в кого не дійшли руки.

      Німці один час облаштували там табір для полонених, обнісши периметр колючим дротом. Фронт просунувся глибше на схід, споруда виявилася непридатною для такого використання. Тож одних в’язнів розстріляли, інших – погнали далі. А на дріт знайшлися хазяї: хтось однієї ночі змотав увесь, який міг, і невідомо куди подів. Максим почув усе це від Грака, стрільця