Біла ніч. Андрій Кокотюха

заскочені несподіваною атакою. Придалося й те, що Коломієць уже встиг визначити – має справу з регулярними військами НКВС. Досвід показав: вони вміють брати масою, у відкритому бою не знають страху, їхній наступ не завжди можна зупинити. Проте тактики війни в лісах вони не навчені, і швидше дадуть собі раду на міських чи сільських вулицях або в полі. Лісів же ці вояки поки бояться, тож іще намагаються не заходити надто далеко. Чимось нагадували німецьких карателів, хоча нахабства радянські мали справді більше – Максиму б цього не знати!

      Коли вдалося змусити солдатів відступити, Східняк вчасно зупинився. Спокуса гнати їх далі, маючи для того дуже обмежений людський і збройний ресурс, була великою. Замість того рушив у протилежний бік, занурюючись у ліс іще глибше, і за півгодини наткнувся на своїх – уцілілих солдати ледь не взяли в кільце. Побачивши перед собою чотового Довбуша, до смерті втомленого, брудного, але – живого, Коломієць не стримався, підбіг, коротко й міцно обійняв.

      Потім підрахували втрати. З двадцяти лишилося дванадцять, разом із Граком і Тихим.

      – Вони наче виросли, друже командир, – пояснив Довбуш. – Їх друг Опришок вчасно помітив. Першим стрелив, тут же впав сам.

      – А так би полізли й не вирвалися, – погодився Максим. – Нас усіх туди за ручку привели, мов дітей малих.

      – Зрада?

      – Я казав, – укотре вліз Грак.

      – Без мудрих ясно, – кинув Коломієць. – І міркувати треба, як далі в таке не вступити. Бо не ми одні…

      Сказав – і враз захлинувся власними словами, осяяний несподіваним здогадом.

      – Що? – напружився Довбуш.

      – Та, – відмахнувся Максим. – Я про своє.

      – Голяк зрадив.

      – Я теж так думаю. Хоча треба перевірити.

      – Кому треба – хай роблять. На те маємо СБ.

      – Маємо, маємо.

      Зараз у Максимові знову прокинувся міліціонер. Думки ширяли десь далеко. Його переймало щось більше, ніж пастка, у яку втрапили – явище таке саме щоденне, як і бої та втрати. Йому вдалося швидко вийти з розмови, повів залишки групи на облаштовану базу, де й мало бути місце збору. І вже потім, коли люди нарешті змогли відпочити й зайнятися собою, відійшов далі, умостився під березою.

      Заплющив очі.

      Знову прокрутив у голові ситуацію.

      Отже, Михайло Голяк, який відгукувався у війську на псевдо Гонор, став подвійним агентом і зрадив. Це передана ним неправдива інформація про мобілізованих у Мокреці змусила повстанців прийти в засідку. План майже вдався, аби не зашкодив тому не дуже зграбний солдатик.

      Ніби звичайна справа: повстанців ловлять, мов рибу сіткою, уже третій місяць.

      Але, але, але…

      Розплющивши очі, Коломієць перевернувся на правий бік.

      Потім сів, прихилившись до дерева. Пошукав і знайшов суху гілку, взяв, покрутив у руках. Різко махнувши, розсік нею повітря, аж свиснуло.

      Непокоїла одна деталь, якій Максим надав значення лише тепер.

      Грипс