Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів. Любко Дереш

Десь відразу за чагарником, на новому цвинтарі. Голоси сплутати було неможливо: Його Ексцеленція Фєдя Перший, а також вірний товариш, друг, секретар, адвокат, Санчо-Панчо й просто дрібний шестьора Ігорич. Ігорича можна було не боятись; його не порівняти з косим Сєрим, небезпечним, наче Ф-1, яку часом викопують без чеки в себе на городі.

      – А вон там хтось є! – у цю мить мені здалося, що я непритомнію зі страху. Але голоси почали миттєво віддалятися від нас. Я скрутив Хіппі в обіймах, не даючи тому вирватись і наробити дурниць. Згином руки в лікті я затис йому писок.

      – Тихенько. Вони погнали не за нами, – не сказав, а видихнув я й відпустив мокрого від поту Хіппі.

      Він тяжко дихав, а я відчував, як мої очі від страху стали такими великими, що повіки не могли кліпнути. Хіппі промовив подібним видихом:

      – Лізьмо на дерево.

      А він уміє дивувати, цей хлопчур! Адже думка куди розумніша за ту, що встрелила мені: тихесенько прокрастися стежиною до наших переслідувачів (бо іншого ж виходу немає), вискочити із кладовища, використовуючи ефект несподіванки, і бігти що є духу в місто, до мене додому.

      Але, по-перше: Гладкий Хіппі щойно викурив дві цигарки й далеко він не забіжить; а по-друге, у мене на ногах були капці-в’єтнамки, які я розгубив би майже відразу.

      Ми тихцем полізли на велетенського дуба з грубою, зручною для лазіння корою – Хіппі перший, я слідом.

      У ту мить, коли я зачепився руками за найнижчу товсту гілляку й повис, бовтаючи ногами в повітрі на висоті у два людських зрости, із жахом зрозумів: голоси повертаються. Глянцова поверхня в’єтнамок ковзала по зморшкуватій корі, а руки, мокрі від поту, зісковзували з гілляки. Хіппі вже встиг причаїтися в розкішній кроні.

      Голоси лячно наблизились.

      – Ну всьо, ворона дурна, тепер вони точно смахалися. Кастрат дурний!

      – Ну, Фєдя, я ж не знав, шо то який-та пацан на гріб прийшов… Вони десь тута. Чюєш, як тут накурено? Ті поци тут курили й гомошувалися!

      – Я тим пєдікам мозги повишибаю, я тобі атвєчяю.

      Вони стояли з протилежної сторони дуба! Мої паскуди-в’єтнамки грозилися сповзти зі спітнілих ніг та впасти з майже триметрової висоти.

      – Ану, глянь туда. Там трава прим’ята.

      Ігорич слухняно пройшов прямо піді мною; миттю раніше я підтягнув ноги й схрестив їх на гілці. Я висів, наче стиглий плід, готовий упасти від гарячого подиху вітру. Май таке бажання, я міг би витягнутою рукою скуйовдити русяве волосся на голові в Ігорича: мовляв, «Молодець! Шукай, синцю, далі!..»

      – Фєдя, тут два бичька, – він промовив це, стоячи прямісінько піді мною.

      В’єтнамки вже вкотре почали сповзати. Ліва, по ідеї, гепнулася б Ігоричу на тім’ячко. Хлопчик-мавпа, себто я, міцніше стиснув гіллю. Двома метрами вище сидів Гладкий Хіппі.

      – Фєдь, давай подивимося там, у заростях.

      Ігорич уже хотів першим кинутися на пошук нас у чагарнику, проявляючи тим самим гідну істинного комсомольця відданість ідеї, як Фєдя жестом спинив опального напарника. Поманив пальцем до себе. Дякую тобі, Господи, і за це. Дерев’яними руками підтягнувся