Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів. Любко Дереш

глянув на мене мокрими очима, встав і сутуло поплентався по дорозі. Він тяжко схлипував, що свідчило про завершення істерики.

      Мені було якось не по собі залишати там Дюка: хтозна, може, він ще живий? Я подавив у собі сльози й наздогнав Хіппі. Той уже заспокоївся, і, якби не рожеві стежки по сльозах, нізащо б не повірив, що він хвилю тому пускав шмарклі.

      – Чуєш, Міську? Тільки ти не кажи Дзвінці, добре? Ну, шо я тут зірвався. Просто вони мене вже всі дістали.

      – Та добре… Крім неї, між іншим, і казати нема кому… А їй я не скажу. Так що все о’кей, старий.

      – Йдемо до тебе, шось ковтнемо.

      Розділ 3

      1

      Після подій на цвинтарі та інциденту з Дюком Гладкому Хіппі було дуже доречно поїхати десь до тітки в Теребовлю, Варняківку, Іній-На-Яйцях, штат Аляску, чи там Пісок-На-Зубах, штат Техас, Антананаріву, чи Гонолулу, чи Тірувананта-пурам, штат Магараштра, Індія. Тому що я починав непокоїтися за нього. За його психічне здоров’я, кажучи прямо.

      Тітка з Теребовлі, чи Варняківки, чи навіть із далекого Тірувананта-пураму, штат Магараштра, буде, без сумніву, на сьомому небі від того, що зустріне врешті свого коханого племінничка, Мідні Буки, Львівська область, якого востаннє бачила отакеньким (показує кінчик брудного нігтя). Звичайно, її дещо засмутить довге волосся небожа, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хіппі всмак попоїсть пирогів із вишнями, нап’ється вдосталь малинової зупки, приготованої за особливим теребовлянським, чи варняківським, чи тіруванантапурамським рецептом. Поніжиться на сонечку, покупається в Сереті, чи Полтві, чи в баюрі, чи в Брагмапутрі, чи що там у них є. І найголовніше – відпочине від Фєді. Буде грати в піжмурки з теребовлянськими дітлахами, а може, зустріне Магаріші Магеш Йогу, чи старого мудрого магатму, чи ще якогось гуру. Або сенсея. Або нікого там не здибає, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ!

      Я подумав, що мені з Дзвінкою також не було б зайвим десь відпочити від тієї драми абсурду, що власне розігрувалася. Ми порадились, і я вирішив іти в ліс – у гори. Дзвінка розповіла, що там, на скаженій висоті, є дуже кльове озеро Місячне. Назвали його так тому, що навіть при молодику видне дно, настільки воно прозоре. Проте Дзвінка наполягала на власній версії: буцім назвали озеро на честь Зигфриди, донечки страшної відьми Ядвиги; тільки-но та залізла у воду, як відразу ж почалися перші місячні. Такі справи. У всіх незайманок, наголосила Дзвінка, відразу ж починаються діла, варто їм бодай одним оком лиш глянути на плесо.

      – Тобі видніше, – філософськи прокоментував я.

      Ми мали взяти по спальнику, два наплечники й купу різного потрібного в поході приладдя: починаючи м’ясорубкою й пінним вогнегасником, закінчуючи п’ятикілограмовими чавунними гантелями й дворучною пилою «Дружба-2».

      Та насамперід я мусив УЛАМАТИ Дзвінчиних батьків. Пані Віра була приємною тихою жінкою років так п’ятдесяти, пан Юрцьо – приємним тихим паном, на рік старшим. Лишень двадцятилітня сестриця Квітуся була сукою, яку ще треба пошукати. Але, дякувати пану Богу (богу Пану?), зараз вона гризе граніт науки в Києво-Могилянці.

      Попри всю тихість та приємність,