Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів. Любко Дереш

ніжний колір довкола дрімотно пульсував. Голова стала теплою-теплою, і я вчасно вкусив себе за язик, відчуваючи, як засинаю.

      Глянув униз і буквально отетерів: наші сторожі, розлігшись у густій траві під дубом, різали хропака. Оце так-так! То так ви нас пильнуєте? Як сказав поет, «рутульці спали, скілько мочі, сивуха сну їм піддала». Не знаю, як нащот етой, але хлопаки спали, наче грудні діти після циці.

      – Хіппі! – пошепки крикнув я. Гладкий Хіппі сяяв посмішкою на весь рот.

      – Давай тихенько злазимо.

      Я обережно скинув із ніг капці, затисши шнурки на пальці в зубах. Фєдя саме почав тихенько храпіти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зіскочив униз. Так само тихо, наче кішка, чи то пак коцур, зліз мій кумпель.

      В одну кам’яніючу мить їхнє дружнє хропіння замовкло, і серце моє зупинилось. Фєдя перевернувся на інший бік.

      Крадькома, наче два щурі з засіки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарешті ми допетрали, чого ми уникли.

      Ми кинулися бігти геть.

      6

      Відхекавшись, будучи не менш ніж за версту від цвинтаря, ми присіли в затінку.

      – Міську, ти хоч розумієш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумієш, чого ми уникли? І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?

      – Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.

      Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.

      – Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, – кинув він.

      Я хотів був заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, усі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги – його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.

      З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.

      До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища – тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну – в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.

      Зненацька Хіппі поміж купок пирію та бадилля побачив щось цікаве. Брудне та запорошене, як і все довкола. Я придивився уважніше…

      – Бляха-муха! – вигукнув Гладкий Хіппі. – Так то ж Дюк!

      Дохлий, запорошений, укритий мухами, що розморено повзали по тьмяній жорсткій шерсті. Мухи вилазили з напіввідкритої пащі, бродили темними, колись блискучими від вологи очима.