Кишеня, повна жита. Аґата Крісті

що знову хоче поговорити з міс Ґросвінор.

      Констебль-детектив Вейт підстругав свого олівця. Не без заздрості в голосі відзначив, що кабінет, у якому вони сидять, розкішний. Він окинув схвальним поглядом величезні крісла та письмовий стіл, освітлені непрямим світлом.

      – І прізвища в цих людей теж шикарні, – сказав він. – Ґросвінор звучить як ім’я герцогині. А Фортеск’ю – теж класне прізвище.

      Інспектор Ніл усміхнувся.

      – Прізвищем його батька було не Фортеск’ю, а Фонтеску, і воно походить десь із Центральної Європи. Либонь, той чоловік думав, що «Фортеск’ю» звучить краще.

      Констебль-детектив Вейт подивився на свого начальника з благоговінням.

      – То ви все знаєте про нього?

      – Я лише переглянув деякі матеріали, перш ніж поїхати на виклик.

      – А як із кримінальним минулим, він його не має?

      – О, ні. Містер Фортеск’ю надто розумний, щоб його мати. Він мав певні зв’язки з чорним ринком і провернув дві або три оборудки, які щонайбільше можна назвати сумнівними, проте вони ніколи не виходили за рамки закону.

      – Розумію, – сказав Вейт. – Чоловік не вельми приємний.

      – Шахрай, – сказав Ніл. – Але ми нічого на нього не маємо. Департамент внутрішніх податків давно має до нього певні претензії, але він був надто розумний для них. Небіжчика містера Фортеск’ю можна назвати фінансовим генієм.

      – Чоловік такого зразка, – сказав констебль Вейт, – не міг не мати ворогів.

      У його голосі пролунала надія.

      – Звичайно ж, вороги в нього були. Але не забувай – його отруїли вдома. Чи, принаймні, таке складається враження. Ти знаєш, Вейте, я бачу, як виникає певна картина. Один із різновидів старовинної сімейної картини. Хороший хлопець Персівал. Поганий хлопець Ланс – улюбленець жінок. Дружина, молодша за свого чоловіка, що не повідомляє, на якому майданчику вона збирається грати в гольф. Усе це має дуже сімейний вигляд. Але тут є одна річ, яка брутально випинає з цієї гармонійної картини.

      – Яка річ? – запитав констебль Вейт, але в цю мить двері відчинилися, і міс Ґросвінор, що вже цілком відновила свою величну поставу та яскраву красу, згорда запитала:

      – Ви хотіли бачити мене?

      – Я хочу поставити вам кілька запитань про вашого працедавця – вашого покійного працедавця, можливо, я так повинен сказати.

      – Бідолашна душа, – сказала міс Ґросвінор без переконаності в голосі.

      – Я хочу знати, чи помічали ви в ньому якісь зміни останнім часом.

      – Так. Мушу сказати, що помічала.

      – Які саме?

      – Мені, власне, важко точно сказати… Як на мене, він почав говорити багато нісенітниць. Я не могла повірити в половину того, що він казав. І він став часто втрачати терпець, а надто коли розмовляв із містером Персівалем. Не зі мною, звичайно, бо я ніколи з ним не сперечаюся. Я тільки кажу: «Гаразд, містере Фортеск’ю», хоч які дивні речі він мені говорить – тобто говорив, я хотіла сказати.

      – Чи він коли-небудь… е… е… намагався залицятися до вас?

      Міс Ґросвінор відповіла