Кишеня, повна жита. Аґата Крісті

вам одну дивну річ. Це стосується костюма, у якому він був, – я перевірив, що він мав у кишенях. Звичайні речі: хусточку, ключі, дрібні гроші, гаманець, – але, крім усього цього, була одна річ, яка мене здивувала. Я кажу про праву кишеню його піджака. Там було зерно.

      – Зерно?

      – Так, сер.

      – Що ти маєш на увазі, говорячи про зерно? Сухі напівфабрикати? «Сніданок фермера»? Кукурудзяні або пшеничні пластівці? Чи, може, ти говориш про зерно ячменю або чогось такого?..

      – Саме так, сер. Я кажу про зерно, яке мені здалося житом. І чимало його там було.

      – Он як… Це й справді дивно… Але то міг бути зразок продукції – щось пов’язане з діловою оборудкою.

      – Звичайно, сер. Але я подумав, ліпше буде сказати вам про це.

      – Ти правильно подумав, Гею.

      Інспектор Ніл протягом кількох хвилин дивився перед собою, після чого поклав телефонну слухавку. Його впорядкований розум рухався від першої до другої фази розслідування, від підозри про отруєння – до переконаності в тому, що отруєння відбулося. Слова професора Бернсдорфа могли бути неофіційними, але професор Бернсдорф був не тим чоловіком, який міг би помилитися у своїх професійних висновках. Рекса Фортеск’ю отруїли, й отруту йому, певно, дали за одну-три години до того, як з’явилися перші симптоми. Тож здавалося очевидним, що працівники контори не мали ніякого стосунку до скоєння злочину.

      Ніл підвівся й вийшов до зовнішнього офісу. Друкарські машинки клацали, але досить безсистемно й на малій швидкості.

      – Міс Ґріфіт, ви мені дозволите перекинутися з вами ще кількома словами?

      – Звичайно, містере Ніл. Чи дозволите ви дівчатам вийти на обідню перерву? Регулярний час для неї давно минув. Чи, може, вам буде зручніше, якщо ми замовимо щось принести сюди?

      – Ні. Нехай вони йдуть обідати. Але вони повинні згодом повернутися.

      – Звичайно.

      Міс Ґріфіт пішла за Нілом до приватного кабінету шефа. Вона сіла й прийняла притаманний для неї зосереджений і діловий вигляд.

      Без будь-якого вступу інспектор Ніл сказав:

      – Я розмовляв зі шпиталем Святого Юди. Містер Фортеск’ю помер о дванадцятій годині сорок три хвилини.

      Міс Ґріфіт вислухала це повідомлення без подиву, а лише похитала головою.

      – Він був у дуже тяжкому стані, я це відразу помітила, – сказала вона.

      «Вона зовсім не засмучена», – подумав Ніл.

      – Ви можете розповісти мені якісь подробиці про його дім та родину?

      – Звичайно. Я вже намагалася сконтактуватися з місіс Фортеск’ю, але та, схоже, поїхала грати в гольф і не мала наміру повернутися на ланч[5]. Ніхто достоту не знає, на якому майданчику вона грає, – додала, ніби пояснюючи. – Вони живуть у Бейдон-Гіт, ви знаєте, де є три відомі майданчики для гри в гольф.

      Інспектор Ніл кивнув головою. У Бейдон-Гіт майже виключно жили міські багатії. Ця приміська зона була лише за двадцять миль від Лондона, електропоїзди туди ходили майже безперебійно, й автомобільне сполучення також було цілком надійним, навіть у вранішні та вечірні години

5

Англійці їдять ланч десь у середині дня, а обідають увечері.