Кишеня, повна жита. Аґата Крісті

сумлінну секретарку. Її працедавець, здавалося, корчився в агонії за своїм письмовим столом. Його конвульсивні рухи вселяли страх.

      – Ох, любий містере Фортеск’ю, вам погано? – запитала міс Ґросвінор і вмить усвідомила ідіотизм свого запитання.

      Адже не було жодного сумніву, що містерові Фортеск’ю погано, дуже погано. Навіть коли вона підійшла до нього, його тіло не перестало смикатися в спазматичних корчах.

      Слова вихоплювалися з нього уривчастими схлипуваннями.

      – Чай… яку отруту… ви всипали в чай… мені потрібна… допомога… швидше… покличте лікаря…

      Міс Ґросвінор вибігла з кабінету. Вона більше не була пихатою білявою секретаркою – вона була переляканою насмерть жінкою, що втратила голову.

      Вона прибігла до кімнати друкарок із розпачливим криком:

      – У містера Фортеск’ю напад… Він помирає… Нам треба викликати лікаря… Вигляд у нього жахливий… Я переконана, він помирає…

      Жінки відреагували на це повідомлення негайно й дуже по-різному.

      Міс Бел, наймолодша з друкарок, сказала:

      – Якщо це епілепсія, треба засунути йому в рота корок. Хто має корок?

      Корка не мав ніхто.

      Міс Сомерс сказала:

      – У його віці це, мабуть, апоплексичний удар.

      Міс Ґріфіт заявила:

      – Ми повинні викликати лікаря – і негайно.

      Але вона не змогла проявити притаманної їй практичної винахідливості – за всі шістнадцять років своєї служби жодного разу не доводилося викликати лікаря до міського офісу. Вона мала власного приватного лікаря, але той мешкав далеко, у Стітгем-Гіл.

      Як знайти лікаря, що жив би неподалік, може, хтось знає?

      Ніхто не знав. Міс Бел схопила телефонний довідник і стала шукати координати лікарів на літеру «Л». Але то був довідник алфавітний, і лікарі не були тут зведені в одну категорію, на відміну від таксі. Хтось запропонував викликати швидку допомогу – але з якої лікарні?

      – Лікарня має бути приписана до цього району, – наполягала міс Сомерс, – інакше вони не приїдуть. Адже всі медичні заклади тепер належать до системи Національної охорони здоров’я. Тобто лікують лише місцевих.

      Хтось запропонував зателефонувати за номером 999[1], але міс Ґріфіт була шокована такою пропозицією і сказала, що це означає мати справу з поліцією, чого вона не допустить ніколи. Для громадян країни, у якій усі мають право на медичну допомогу, група цілком інтелігентних жінок виявила неймовірне невігластво в тому, як слід користуватися цією допомогою. Міс Бел заходилася шукати номери телефонів відділень швидкої допомоги під літерою «Ш». Міс Ґріфіт сказала: «Треба знайти його лікаря – він мусить мати власного лікаря». Хтось побіг шукати довідник приватних телефонів. Міс Ґріфіт наказала хлопчикові на побігеньках їхньої контори вийти на вулицю й знайти лікаря – як завгодно й де завгодно. У довіднику приватних телефонів міс Ґріфіт знайшла сера Едвіна Сендімена, що мешкав

1

Телефонний номер, за яким у Великій Британії викликають поліцію, швидку допомогу та пожежну команду. (Тут і далі – примітки перекладача.)